У кожного аматора поезії є свої кумири. І зовсім необов’язково, щоб ними були Тютчев і Фет. Кожен шукає у віршах своє: близькі і зрозумілі думки, яскраві образи, несподівані метафори, свої ритми й інтонації. Хтось любить перечитувати Пушкіна і не припиняє дивуватися вічній новизні і свіжості його віршів. Комусь до душі витончений Блок. Іншому ближче гіркі сповіді Цвєтаєвої або задушевна відвертість Єсеніна. Є свої шанувальники в сучасних поетів: Кінчева, Башлачова, Шевчука, Цоя. Але кожна людина, не позбавлена художнього смаку, погодиться
з тим, що вірші Тютчева і Фета – зразок високої, справжньої поезії, з якої виросли різнобічні обдарування поетів XX століття, тому що їм було в кого вчитися поетичному погляду на світ, природу і людину, точному і ємкому слову, тонкому художньому смаку. У поезії Тютчева і Фета є все, що повинно бути в гарних віршах: глибина і ясність думки, досконалість форми, несподіванка і краса образу. Тютчев і Фет – поети, яким удалося знайти “поєднання прекрасного і вічного”. Вічні теми любові, природи, життя і смерті в кожного поета одержали свій новий розвиток, неповторне звучання. Хто краще Фета зміг показати народження
і розвиток почуття, від “боязкого подиху” до сплесків пристрасті, що переповнює? І все це без жодного дієслова, без жодного зайвого слова: Шепот, робкое дыханье, Трели соловья, Серебро и колыханье Сонного ручья, Сад ночной, Ночные тени, тени без конца, Ряд волшебных изменений Милого лица… А Тютчев у декількох рядках вивів свою “формулу” любові: Любовь, любовь – гласит преданье – Союз души с душой родной – Их единенье, сочетанье, И роковое их слиянье, И… поединок роковой… Справжня поезія неможлива без уяви, без польоту фантазії, на які багаті вірші Тютчева і Фета. Візьмемо хоча б усім відоме тютчевське “Люблю грозу в начале мая…” Звичайне природне явище наприкінці вірша дуже природно переходить у незвичайну, але переконливу картину, в яку важко не повірити: весняна гроза – лише жарт богів, у яких теж свої турботи і свої вдачі: Ты скажешь: ветреная Геба, Кормя Зевесова орла, Громокипящий кубок с неба, Смеясь, на землю пролила. І відразу висвітлюються невидимі нитки, що зв’язують у єдине ціле усю світобудову: і небо, і землю, і людей, і богів, і прозаїчний дощ, і високу поезію. Читаючи Тютчева і Фета, ми заражаємося їхнім життєлюбством і спокійною мудрістю, їхнім настроєм і сприйняттям світу, і починаємо вірити, що Все пошлое и ложное Ушло так далеко. Все мило-невозможное Так близко и легко Не так уже мало для поетичного слова. Але, щоб навчитися його чути, треба, справді, мати непоганий художній смак.
