Значну частину своєї творчості Василь Симоненко присвятив темі кохання. Багато сторіч поспіль ця тема будила серця і митців, і звичайних людей, очищувала та надихала, допомагала людині стати кращою, повірити в себе, сповню вала життя сенсом, а особистість – прагненням щастя, наснагою жити та творити, дихати на повні груди, відкривши свою душу і сповнене коханням серце світові й людям. В інтимній ліриці Василя Симоненка ми знаходимо усі ці порухи душі, але поруч із тим – і мудрі розмірковування над коханням та людськими стосунками, над головними
принципами, на основі яких слід будувати взаємини із близькою людиною. Майже хрестоматійними стали слова Василя Симоненка: Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати Під рожевих ілюзій вуаль. Готовність сприймати і добре, і погане в житті, жити реальністю і радіти їй – свідчення розвиненості та зрілості особистості. Василь Симоненко змальовує суперечності та неоднозначність життя людини і висловлює свою готовність до тієї долі, яка судилася йому. Простими, на перший погляд, словами, змальовує митець силу своїх почуттів, але ми – читачі, сприймаємо усе емоційне
напруження, яке вклав поет у свої поетичні тексти, часом впізнаючи себе у віршах. Можливо, тому лірика Василя Симоненка видається нам такою зрозумілою і життєвою. Він не оспівує якихось неземних реалій: усі його поезії, присвячені темі кохання, цілком земні, зрозумілі для нас, ніби взяті з реального життя, вони такими і є – у творах ми впізнаємо у ліричному герої самого поета. Таким різним постає людське почуття у ліриці Василя Симоненка: і ніжність, і пристрасність, і сум, і радість міниться барвами поетичного слова у творах митця, але незмінною залишається щирість почуттів і їх надзвичайна сила, яка сповнює світлом любові все життя людини. Навіть коли почуття є невзаємним, ліричний герой не відмовляється від нього, розуміючи, що справжнє кохання є прекрасним почуттям, непереможним та незнищенним: Коли б тобі бажав я сліз і муки І кари найстрашнішої бажав, Я б не викручував твої тендітні руки І в хмурім підземеллі не держав. Ні, я б не став тебе вогнем палити, З тобою б розквитався без жалю: Я б побажав тобі когось отак любити, Як я тебе люблю. У інтимній ліриці Василя Симоненка незмінно сила почуття перемагає дріб’язковість образ та непорозумінь, життєву буденність та сірість повсякденності. Як я люблю – давать не буду звіту, Переді мною два десятки літ, І в мене серце, мов несамовите, Вистукує любов у білий світ. Я думаю, що вміння по-справжньому щиро кохати – такий самий талант і дар від Бога, як і, наприклад, талант у мистецтві чи науках. Але, дароване Богом, це вміння треба зберігати та плекати, ніби чарівну квітку, щоб черствість звичайного повсякденного життя не загубили у людині вміння відкриватися світові та коханій людині, бути чесним, щирим та відвертим у своїх почуттях, “вистукувати” своїм серцем щастя та радість на весь білий світ. Читаючи поезії Василя Симоненка, ми ніби теж залучаємось до чарівного світу, у якому живе закоханий ліричний герой, створений митцем.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)