“Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу” (за поезією В. Симоненко)
Ніколи український народ не забуде найстрашнішої трагедії в історії України – кривавого терору часів сталінщини, хрущовщини і брежнєвщини. Скільки лише за цей час загинуло невинних людей, а також “розумників із гнилої інтелігенції”, як тоді називали письменників, художників та інших, які виступали проти існуючого ладу і не хотіли “присмоктуватись” до нього. Сюди відноситься талановитий поет, сурмач знедоленого покоління людей Василь Симоненко. Саме йому судилося першим відчути на собі удари брежнєвського терору. Адже вже перші
Поезія Симоненка приваблювала не вишуканим мереживом слів, а перш за все осяянням краси душі автора, справжністю почуттів. Уже перша його збірка поезій “Тиша і грім” стала яскравим явищем у тодішній літературі і суспільному житті України. Такий творчий успіх не запаморочив молодого поета, не збив його з правильної дороги, як це сталося з багатьма іншими, малообдарованими, але жадібними до грошей і слави. Все це нітрохи не приваблювало Симоненка. Не за службовим обов’язком, а за велінням серця поетові боліли
У поезії Василя Симоненка переважає тема любові до рідної землі, до рідного народу. Він Мужньо захищає честь і силу свого народу, осуджує тих, хто приносить зло і кривду. Через те, що Василь Симоненко надто щирим і одвертим тоном говорив з Україною, з її народом, твори поета опубліковувались за кордоном.
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття,
І зайдам, і запроданцям твоїм.
У цю розмову не повинен ніхто втручатися, бо це особиста розмова, задушевна і щира:
Хай мовчать америкй й росії,
Коли я з тобою говорю.
Гнівно виступає поет проти катів, що принесли стільки горя його Україні. Так, у вірші “Пророцтво 17-го року” Симоненко говорить, що нашій багатостраждальній землі заподіяли стільки кривди, що
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
І хоча “народ – одна суцільна рана” і “від крові хижіє земля”, поет вірить у краще майбутнє. Він упевнений, що добро переможе “ло і правда та любов восторжествують.
Засуджує Василь Симоненко також “ідолів” влади: диктаторів, монархів, зокрема у вірші “Монархи”. Всім цим жорстоким правителям поет протиставляє велетів духу, некоронованих вождів: Коперника, Джордано, Шевченка. Як бачимо, Симоненка глибоко хвилювала будь-яка експлуатація людей людьми, наруга над ними.
Услід за Тарасом залишив він нам своє вистраждане – будь піодипою на землі, бо “більше тебе не буде…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)« Бактерії