Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу (за творчістю Василя Симоненка)

Я живу тобою і для тебе. Вийшов з тебе, в тебе перейду, під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду. В. Симоненко Василь Симоненко – великий син українського народу, геніальний поет. Його світлій пам’яті, його палкому* і ніжному слову я хочу присвятити свій твір. В оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Він ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив йому батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь розповідав онукові не тільки казки, він наставляв його у житті:

/> Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Очі твої – одні. Блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь – студент Київського університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні вірші. Й увічнюються в цих віршах до щему рідні люди – дідусь, мама, родичі, односельці. Вони ж бо і є Народ.
У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуся. Звали її Онисею. Жила сама-самотою: три сини, три орли загинули на фронті, їй поет присвячує свій вірш “У баби Онисі було три сини”: Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі: їх горе

на утлії плечі Онися взяла собі. Якби не складалося життя Василя, а юність брала своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає у скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке, юне, солодке переливається в чарівну поезію:
Вітер пісню співа стоголосо. Але раптом в екстазі німім Зупинивсь біля тебе і млосно Зазітхає у волоссі твоїм. Василь любив правду, ненавидів зло. Умів любити так щиро, ніжно, самозречено, як ніхто на світі:
Ображайся на мене, як хочеш. Зневажай, ненавидь мене – Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне. Умів Василь Симоненко і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою і рядками своїх віршів, і друкованими статтями. Це накладало свій відбиток. Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті відгодовані демагоги і брехуни не могли подарувати йому такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали… Похмура політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. В цей час Симоненко звіряється лише своєму щоденнику. Він пише про те, що втрата мужності – це втрата людської гідності, котру він ставить понад усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей рятували своє життя в нікому непотрібному животінні.
На 28-му році згасла Симоненкова зоря, та навіки він залишився з нами, і його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна поезія з нами: Україно! Ти моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права. Поет вірив, що проллється він крапелькою крові на українське священне знамено – і спалахне яскраве світло. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за рідну землю, за народ, Батьківщина повік не забуде його.
Симоненко сьогодні – символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління: Син мужицький. Золоте коріння. Одчайдушна блискавка брови. Спалах – і холуйське павутиння Запалив пожаром голови.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу (за творчістю Василя Симоненка)

Categories: Твори з літератури

Links