XVII ст. – “золотий вік” іспанської літератури
ІСПАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XVII СТОЛІТТЯ
1. XVII століття – “золотий вік” іспанської літератури
Іспанія XVII століття майже нічим не відрізнялася від Іспанії попереднього століття.
Як і раніше, вона залишалася країною єзуїтів. Тут з дикою жорстокістю панувала інквізиція. За XVI, XVII і XVIII століття на вогнищах інквізиції було спалено понад 30 тисяч людей і близько 300 тисяч кинуто до в’язниці.
Іспанський король іменувався “його католицькою величністю”. Величезна роль церкви проявлялася не лише у політичному житті країни, а й в
Якщо у Франції абсолютизм у період свого становлення сприяв формуванню нації, економічному, політичному та культурному об’єднанню сил народу, то в Іспанії цього не відбулося. Королівська влада досягла лише незначного обмеження влади феодалів, взяла під свій контроль лицарські духовні ордени, конфіскувавши їх величезні земельні наділи.
В Англії та Франції королівська влада, впроваджуючи політику меркантилізму (заохочення торгівлі та промисловості),
Золото рікою лилося із американських колоній на територію Піренейського півострова. Золото стало для Іспанії підступним даром богів.
Загибель “Непереможної Армади” (усього іспанського флоту) поблизу берегів Англії у 1588 році остаточно підірвала військову міць країни. Почалися хвилювання в іспанських колоніях.
З карти країни зник цілий ряд населених пунктів. Все населення Іспанії за короткий проміжок часу з кінця XVI і до середини XVII століття зменшилося на два понад мільйони чоловік.
Різко скоротилося виробництво.
Соціальний та національний тиск, що здійснювався дворянством за підтримки уряду та церкви, став причиною ряду народних повстань.
Католицька церква, яка поєднувала у собі духовне ярмо народу із найвитонченішими формами репресій, стала в Іспанії керівним інструментом реакції, знаряддям безжального придушення революційного протесту мас.
У XVII столітті Іспанія – другорядна країна Західної Європи. Її колишня могутність відійшла у минуле.
Дійсної влади король уже не мав.
Філософська думка Іспанії була перейнятою містикою та песимізмом.
Однак художня література Іспанії того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки розпочинався.
В іспанській літературі XVII століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, пред-ставлений творчістю деяких вчених – поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого була творчість Педро Кальдерона.
Слід зазначити, що класицизм в Іспанії не прижився.
Ренесансний реалізм, який поєднував у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою у першій половині XVII століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в Іспанії.
Найбільший розквіт національного генія в епоху Відродження проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Bern і національному театрі “золотого віку”.
Театр пізнього Відродження (1580 – 1620-ті роки) і наступної літературної епохи – XVII століття – в Іспанії являв собою дійство величезного масштабу. У той час коли світська та церковна верхівка неухильно вели країну до катастрофи, у театрах Іспанії щоденно, крім постів, деяких свят та тижнів жалоби, жила та утверджувалась гуманістична модель світу.
Існували дві Іспанії; з точки зору історичної перспективи “Іспанія сцени”, яка втілювала надії народу, всю повноту національного характеру, що зберегла все це для майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже гинула, тобто “Іспанія – в’язниця”.
Увійшовши до театру, іспанський простолюдин, бідний ідальго або зацькований переслідуваннями та погрозами інквізиційної розправи гуманіст ставали вільними. І не лише на той час, поки захоплений дією глядач стояв у коралі. Театр допомагав зберегти гідність, жити, боротися. Він протистояв офіційній церкві. Феодально-церковній, брехливій моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Веги та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом IV та Філіппом II.
Іспанський театр “золотого віку” активно утверджував гуманістичний склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією. Національний театр був глибоко ліричним. Відомі драматурги були поетами у прямому розумінні цього слова. Лопе де Вега до 50 років повністю не усвідомлював того, що він поет – драматург.
Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях були перегородки для різних верств населення – партер для тих, хто мав стояти; окрема галерея для жінок, ложі для знаті; існували придворні театри. П’єси перевірялися, ставали потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги нацьковувались у проповідях, книгах та брошурах.
Хоча реакція і досягла таким чином певних результатів, вона не могла підкорити театральне мистецтво повністю. Тому Філіпп II і найбільш послідовні діячі Контр-реформації стояли за повну, абсолютну заборону театру, як світського, так і духовного. Тричі за 100 років королівський уряд забороняв театр: у 1598, 1646 і 1665 роках, але щоразу він втрачав контроль над станом цього виду мистецтва у країні і відступав.
Національна драма залишилася непереможною в ідеологічному двовладді, але умови життя та творчості драматургів за таких обставин були важкими, загроза найстрашніших покарань – цілком реальною.
Тому глядач або читач XXI століття, знайомлячись із п’єсами Лопе де Веги, повинен пам’ятати, що драматург вперше і всупереч усьому реалізував перемогу національного ренесансного театру на території всієї Іспанії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)