Художня практика постмодернізму
Мистецтво постмодернізму пропонує принципово нове трактування таких категорій, як художній час і простір. У ХХ столітті виникло кілька оригінальних концепцій часу, одна йз яких сформульована В. Джоном Вільямом Даному в книзі “Експеримент згодом” (1920).
Данн звернувся до феномена пророчих сновидінь, при якому одній людині сниться подія, що відбувається наяву, наприклад, через рік, з іншою людиною. Пояснюючи це явище, Данн дійшов висновку, що час має, як мінімум, два виміри для кожної людини: в одному часі людин живе, в іншому – спостерігає.
Концепція Данна знайшла своє вираження насамперед у літературі постмодернізму. Гра згодом стала одним зі знаків прози Х. Л. Борхеса (один із прозаїчних циклів письменника так і називається “Гри згодом і нескінченністю”). У новелі “Інший” старий Борхес зустрічає себе наймолодшим. Молодий Борхес у сні подорожував по своєму другому вимірі у своє майбутнє й зустрівся там зі
Свою розгадку парадокса часу Борхес пропонує в одній із кращих новел “Сад розбіжних стежинок”. Дія новели відбувається під час першої світової війни. Герой новели німецький шпигун Ю Цун маскує свою розвідувальну акцію, уживаючи паломництво до найбільшого англійського синолога Стивену Альбертові. Ю Цун робить невмотивоване з погляду традиційної логіки злочин – убиває С. Альберта. Тільки сам Ю Цун і невідома людина в Німеччині, що щодня переглядає англійські газети, знають, що це був єдиний спосіб повідомити про артилерійську базу, що розташовується в містечку Альберт. Парадоксальний сюжет з’являється як один з можливих варіантів розвитку дії, породжена одним з незліченних мирів
Модель миру втілена в образі роману-лабіринту, що створив предок Ю Цуна. Стивен Альберт розгадав таємницю мудреця Цюй Піна, що удалились від миру заради доконаної книги й лабіринту. Але після нього залишилися лише розрізнені листки роману, у якому була порушена тимчасова логіка: у першому розділі герой умирав, у наступної – був живий і здоровий. Спадкоємці вирішили, що їхній предок збожеволів і хотіли спалити роман, у пошуках лабіринту вони перерили сад, але нічого не знайшли. Альбертові вдалося зрозуміти задум пустельника, що створив лабіринт символів, лабіринт часу. Перед смертю вчений відкрив таємницю Ю Цуну: “Сад розбіжних стежинок” – це недокінчений, але й неспотворений образ миру, яким його бачив Цюй Пін. На відміну від Ньютона й Шопенгауэра ваш предок не вірив у єдиний, абсолютний час. Він вірив у незліченність тимчасових рядів, у зростаючу, запаморочливу мережу розбіжних, збіжних і паралельних часів. І ця канва часів, які зближаються, гілкуються, перехрещуються або століття за століттям так і не стикаються, містить у собі всі мислимі можливості. У більшості цих часів ми з вами не існуємо; у якихось існуєте ви, а я – немає; в інші є я, але немає вас; в інших існує ми обоє. В одному з них, коли щасливий випадок випав мені, ви з’явилися в мій будинок; в іншому – ви, проходячи по саду, знайшли мене мертвим; у третьому – я вимовляю ці ж слова, але сам я – усього лише міраж, примара”.
Конфлікт новели становлять два подання про природу часу. Для Ю Цуна існує лише сьогодення, сиюминутное: “Але отут я подумав, що адже й геть усе до чого приводить зараз, саме зараз. Століття проходять за століттями, але лише в сьогоденні щось дійсно відбувається: стільки людей у повітрі, на суші й на море, але єдине, що відбувається насправді, – це відбувається із мною”. Герой виявляється невартим волі вибору, що йому дарує “сад розбіжних стежинок”. Ю Цун відмовляється від вибору, роблячи вбивство близького за духом людини, однодумця, заради абстрактного боргу. Образ часу стає формою вираження філософського конфлікту волі, втіленої у виборі, що існує в житті кожної людини, і фаталізму обставин
Борхес, що написав цю новелу в 1941 році, передбачив концепцію віртуальних реальностей, що існує в літературі кінця ХХ століття. В 1976 році американський письменник Реймон Федерман реалізував ідею Цюй Піна: він написав роман із символічною назвою “На ваш розсуд”. Особливістю оповідання цього роману є те, що його можна читати за бажанням читача з будь-якого місця, тасуючи непронумеровані й незброшуровані сторінки. Подібні добутки незабаром знайшли комп’ютерну природу, їх можна читати тільки на дисплеї: натисканням кнопки читач переноситься в передісторію подій або міняє “на свій розсуд” фінал
Відмова від істини в мистецтві постмодернізму закріплюється у визнанні права на свою реальність. Якщо модерністська картина миру закріплює суб’єктивне сприйняття об’єктивної реальності, то постмодернізм відмовляється від самого існування об’єктивності. Умовно говорячи, для постмодернізму вірне твердження: скільки людей – стільки реальностей
Звідси інтерес мистецтва постмодерна до змінених типів свідомості, що породжує віртуальні реальності. Віртуальні реальності виникають у гіпнотичному трансі, під впливом наркозу, у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, а також у пілотів, що переборюють звуковий бар’єр, у людей, довге час ув’язнених, що перебувають у замкнутому просторі -, підводників, клаустрофобов. Інтерес до свідомості психічно хворих людей виник ще в епоху романтизму, коли шизофренія стала сприйматися як наслідок глибинного романтичного конфлікту – розриву між мрією й реальністю, духом і плоттю. Сюрреалісти в 1920 – 30-і роки першими стали організовувати виставки пацієнтів психіатричних клінік. Але тільки в мистецтві постмодернізму патологічне й скорочене сприйняття миру оголошується єдиної эстетической цінністю
Множинність реальностей визначає й просторову організацію тексту. Писатель-постмодернист створює свою просторову модель миру. Х. Л. Борхес, наприклад, Всесвіт представляє у вигляді Вавилонської Бібліотеки, що складає з незліченної кількості шестигранників, кожний з яких висвітлюють “округлі скляні плоди, які носять назви ламп. У кожному шестиграннику їх дві, по однієї на протилежних стінах”. У лампах, неяскраве світло яких ніколи не гасне, неважко довідатися сонце й місяць. Людське життя, по Борхесу, – це рух у просторі культури, паломництво в пошуках книги, каталогу каталогів, що закінчується “у декількох милях від шестигранника, у якому з’явився на світло”. Таку ж винахідливість проявляють письменники кінця ХХ століття. В. Пелевин своє бачення миру реалізує в повісті “Жовта стріла” в образі поїзда, що мчиться по безкрайньому безлюдному степу, наповненого людьми
(1 votes, average: 5.00 out of 5)