Єднання життя і мистецтва в епоху постмодернізму

ХХ століття – час великих змін не лише у суспільстві, але й у самій свідомості людей. І нова література, безсумнівно, стала виразником цих зрушень. Якщо в епоху модернізму можна було говорити про невідповідність сфер життя і мистецтва і про існування ієрархій усередині цих сфер, то в постмодернізмі співвідношення дійсності і вигадки, реального і художнього постає по-іншому. Художник-постмодерніст завжди перебуває у двох іпостасях, Тут і Там, тобто одночасно виступає і автором тексту, і його героєм, і читачем-критиком. При цьому у художньому

творі зникає межа між реальністю і вигадкою, сном і дійсністю, зеленим і потойбічним. Література постмодернізму – це постійний обмін прямими і переносними значеннями слів, провокація письменником читача і навпаки. Цей обмін веде до того, що межа між “своїм” і “чужим” художнім словом стирається, тому текст одного автора перетікає у текст іншого так само, як взаємо перетворюються персонажі мультфільму “Пластилінова ворона”. Із єдиного матеріалу (в літературі – художнього тексту) можна створити усе, що автор побажає: етикетку, ліричний вірш чи напис на паркані. (Утім, ліричний вірш так само
може бути написаний на огорожі.) Література перетворюється на гру, в якій беруть участь усі, хто пише і читає. Постмодерністські художники полюбляють використовувати ролі і маски; вони не “витають” над текстом, як всюдисущі божества, і не вважають написаний ними твір лише своєю власністю, тому що усвідомлюють, що хистка будова твору складається з тисячі піщинок: зумисних і несвідомих цитувань, алюзій, “чужих” метафор і образів. Така “демократизація” літератури взаємодіє з любов’ю постмодерністів до міфології – адже світ належить усім, і водночас кожний може створювати власну міфологію. Якщо скористатися термінологією К. Маркса, можна сказати, що література (і мистецтво) є принципово не відчужуваним продуктом виробництва: зробивши свій твір набутком усіх, автор не втрачає його. Зникає і розподіл літературних жанрів на “високі” і “низькі”. Таке розмежування існувало ще від часів Аристотеля. Але в епоху постмодернізму жанри і стилі письмового мовлення, що вважалися “низькими” чи недостатньо “літературними” (як, наприклад, коментарі чи словникові статті) стали рівноправними з такими “заслуженими” жанрами, як роман чи поема. Художнім твором може вважатися навіть табличка на дверях або відправлений електронною поштою лист. Оскільки письменник стає уважним читачем і критиком своїх творів, в епоху постмодернізму виникає велика кількість “мистецтва про мистецтво”. Створюються “романи про роман”, де вигадка і реальність настільки взаємопроникні, що читач може остаточно заплутатися. Але виявляється, що джерело цієї плутанини – не лише художній текст, але й сама дійсність. Історичні події змінюють одна одну з шаленою швидкістю, теле-, радіо – і віртуальний ефір заповнений неосяжною кількістю інформації, тому сучасній людині важко зрозуміти, де закінчується її істинна дійсність і де починається штучна, нав’язана їй ззовні. Постмодернізм – це не просто літературний напрям, а новий стан світу і людини у ньому. Реагуючи на еволюцію людської свідомості у ХХ столітті, література змінює свою внутрішню природу. Життя і мистецтво, письменник і читач, високе і низьке, реальне та ірреальне – усі ці колишні опозиції тепер взаємодоповнюють одна одну, єднаються у цілісному культурно-історичному просторі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Єднання життя і мистецтва в епоху постмодернізму