Художня реальність у романі “Євгеній Онєгін”

Промчалося багато, багато днів

З тих пор, як юна Тетяна

И с їй Онєгін у неясному сні

Явилися вперше мені –

И далечінь вільного роману

Я крізь магічний кристал

Ще не ясно розрізняв.

Отже, герої народилися в “творчому сні” Автора, всі вони – плід його творчої фантазії. Зрозуміло, звичайно, що це й завжди так, але не завжди автор настільки підкреслено про це заявляє. Акт Творчості з’являється тут народженням нової “живого життя” в уяві художника.

Читачі “Онєгіна” визнані гідними честі бути присутнім

при акті зачаття й іншого художнього космосу – майбутньої “Капітанської дочки”: “Тоді роман на старий лад / Займе веселий мій захід…”. Автор інтуїтивно, немов неясно розрізняючи, шукає новий, власний шлях у мистецтві. Відштовхуючись, він орієнтує модель свого роману стосовно сучасних, уже існуючим – просвітительському (“Свій склад на важливий лад настроя…”) і романтичному (“А нині всі ми в тумані…”). І в його новому романі, як і в “Євгенію Онєгіні”, роль автора, злегка завуальована під “оповідання” (“… просто вам перекажу… Перекажу прості мовлення…”),

залишається активно творить: “Посварю знову, і нарешті / Я поведу їх під вінець…”. Так живий ембріон нової художньої реальності народжується в уяві свого Творця.

У заключних строфах “Онєгіна” “жива й постійний… праця” Автора-Деміурга з’являється завершеним, і тоді цілком логічно виникає розгорнута метафора “життя людська – художній Твір “:

Блаженний, хто свято життя рано

Залишив, не допивши до дна

Келиха повного вина,

Хто не дочел її роману

И раптом умів розстатися з ним

Згодом метафора “життя людська – художній твір”, так само як і міфологема “мир – як текст” стануть ключовими в поетиці постмодернізму. Звичайно, у Пушкіна ці метафори мають інший зміст, чим в естетиці постмодерна. Якщо для письменника-постмодерниста формула “мир – як текст” означає в тому числі й “смерть автора в тексті” , то фінальна метафора “Онєгіна” життя – роман програмно заявляє про эстетической позиції автора стосовно своїх героїв, що аналогічна відношенню Всемогутнього до людини. Бог пише Книгу життя, Поет – свій роман, керуючи долями героїв і в той же час надаючи їм видиму волю, часом передаючи їм свій “образ і подоба” – свої почуття й риси.

И все-таки головна функція фінальної пушкінської метафори – розмити “звичну границю між літературою й реальністю”. І це передвіщає постмодерністський погляд на літературу.

Ю. М. Лотман, коментуючи фінал пушкінського роману, писав: “Поет, що протягом добутку виступав перед нами в суперечливій ролі автора й творця, створенням якого, однак, виявляється не літературний твір, а щось прямо йому протилежне – шматок живого Життя, раптом з’являється перед нами як читач, тобто людина, пов’язаний з текстом. Але тут текстом виявляється Життя”4. В установці на змішання Життя й тексту вчений убачав знак нового творчого завдання – написання реалістичного роману.

Мені, однак, діалектика співвідношення правди життя й правди роману в пушкінському світі представляється інший, більше складної. Для Пушкіна ототожнення життя й утвори художника взагалі немислимо, тому що правда мистецтва не тільки вище правди життя, але й у певному змісті самостійна. Цікаво згадати, що хоча Онєгін

Издавно чтенье розлюбив,

Однак ж кілька створінь

Він з опали виключив:

Співака Гяура й Жуана

Так з ним ще два-три романи,

У які відбилося століття

И сучасна людина

Зображений досить вірно

З його аморальною душею

Себелюбної й сухий,

Мечтанью відданий безмірно,

З його озлобленим розумом,

Киплячої в дії порожньому.

Із чого можна укласти, по-перше, що Онєгін був шанувальником літератури, що сьогодні ми називаємо реалістичною. А по-друге, що відмінною рисою романтизму Пушкін уважав аж ніяк не вимисел і фантазію, – іншими словами, неправдоподібність. Навпроти, мистецтво романтизму з’явилося вірним зображенням стану душі сучасної людини: безнадійний егоїзм, аморальність душі й озлоблений розум. Більше того, романтизм, підкоряючись правді життя, дозволив морально тріумфувати в мистецтві тому, що вже давно тріумфувало в дійсності, – пороку.

А нині всі розуми в тумані,

Мораль на нас наводить сон,

Порок люб’язний, і в романі,

И там вуж тріумфує він.

Британської музи небилиці

Тривожать сон отроковицы…

Лорд Байрон примхою вдалої

Наділив у сумовитий романтизм

И безнадійний егоїзм

А от це, по переконанню Пушкіна, уже аморально. Завдання поета не копіювати Життя і її моральний стан, що досить жалюгідно, а, навпроти, волею, йому даної, перетворювати реальність мирську в художню. Ця нова реальність прояснена й етичним, і эстетическим ідеалом волі, що творить, художника. Разом з тим мистецтво не має на меті “повчати” або віщати істину, моральну, духовну або релігійну. Художній твір, як уже створений мир, її в собі містить. Душі живі на неї відгукуються. Твір справжнього мистецтва містить у собі моральне ядро, тому що дарунок утвору “живого життя” божественний, а виходить, джерело його – Добро. Зло могутньо, але єдино, чого воно позбавлено, – це можливості творити життя. Звідси й этико-эстетическая аксіома Пушкіна: “Геній і лиходійство – дві речі неспільні”.

Цікаво помітити, що в той час як Онєгін любив літературу реалістичну, Тетяна “влюблялася в обмани”. Але й сам Пушкін у вірші ” Елегія “, називаючи “насолоду” мистецтвом серед незмінних радостей життя, не підвладних мінливості долі, говорив: “Над вимислом слізьми обіллюся”. Так що улюбленій героїні, Тетяні, Автор передав і своє сприйняття мистецтва: красне письменство не відтворить реальність “життя дійсної”, а являє собою “другу реальність” художнього миру.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Художня реальність у романі “Євгеній Онєгін”

Categories: Нові твори

Links