Хто більше несе зла: Розкольників, Лужин або Свидригайлов
Достоєвський, замислюючись про самих насущні й разом з тим вічних питаннях, таких, як сенс життя, шлях до Бога, сутність добра й істини, звертається до найстрашніших щиросердечних спокус, самим темним страстям, самим згубним порокам. Достоєвський хоче показати, що безодня божественного милосердя проявляється в тім, що Господь – як це описано в Євангелії – прощає покаявшегося розбійника
Зло у творах Достоєвського – це та спокуса, що не обходить жодного з його героїв, але деякі знаходять у собі сили від нього відмовитися, а інші не
Розкольників, бачачи дивовижну несправедливість, що його оточує, не хоче сидіти сложа руки. Йому здається, що від нього залежить щастя всього людства. Але із самого початку він стає жертвою неправди, самообману, які його й направляють. Він вишиковує теорію про два розряди, ділить людей на незначності, “тварин
Це лише “перший крок” на шляху до загального щастя. Але теорія Раскольникова терпить крах, тому що він розуміє, що хоча й “переступив чортові”, але виявився ще далі від своїх “благих” цілей, чим був до вбивства, він “насмілився” зробити злодіяння, а боїться подивитися в очі правді, убив “незначність”, а сам уподібнився “тварини тремтячої”. Переконавши себе в любові до всього людства, Розкольників після вбивства почуває ненависть навіть до рідних – матері й сестрі, йому вже ніхто не потрібний. “Може, і Бога-Те зовсім ні”, – говорить він Соні
По суті, Розкольників мало чим відрізняється від брехливого й лицемірного негідника Лужина. Він і сам інтуїтивно почуває в Лужине родинну душу, хоча на словах готовий паплюжити, нехтувати його, викривати низькість і підлість
От як міркує Розкольників про егоїзм Лужина, що приховує самі що ні на є корисливі мотиви одруження на Дуне й хоче представити справу так, начебто він робить благодіяння: “Свою власну казуїстику видумаємо, у єзуїтів навчимося й на час, мабуть, і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так і треба, дійсно треба для доброї мети”. Ці слова також можуть охарактеризувати й випадок Раскольникова, що теж “свою казуїстику видумав” і повірив у рятівничість своєї теорії. Ідеї Раскольникова багато в чому співзвучна й лужинская “теорія розумного егоїзму”. “Підеш за декількома зайцями разом і жодного не досягнеш”, – проповідує Лужин. “Возлюбишь одного себе, те й справи свої обробиш як треба, і каптан твій залишиться цілий” – у цьому, згідно Лужину, і полягає користь спільній справі. Але Розкольників доводить його думка до логічного завершення: “А доведете до наслідків, що ви давеча проповідували, і вийде, що людей можна різати…”
Родіон говорить: “По вашій же вийшло теорії”. Але ж він міг би сказати “по моєї” або “по нашої”, тому що його злочин має, по суті, одну природу з лужинским світовідчуванням. Лужин окарикатурює ідею Раскольникова, опошляє її, знижуючи до прозаїчних і егоїстичних міркувань особистої матеріальної вигоди, дискредитує її, оголює її щиру суть. З вуст Лужина, що звертається до Дуне, Розкольників чує справедливі для себе слова: “У всім є риса, за якої перейти небезпечно; тому що, раз переступивши, відвертати назад неможливо”.
Багато чого перегукується з Раскольниковим і в образі Свид-Ригайлова. Достоєвський різними засобами дає нам відчути близькість цих духовних двійників, постійно проводить паралелі між ними. Зосимов, говорячи про вбивство баби, зауважує: “Занадто вуж все удачно зійшлося… і сплелося…точно як на театрі”.
А Розкольників, зустрівшись зі Свид-Ригайловим, говорить йому: “Уж занадто ви складана людина”. Свидригайлов почуває, що вони з Раскольниковим – “одного поля ягоди”: “А щось у вас є”, “от, може, зійдемося ближче”, “у вас є щось до моєму підходяще”. Розкольників, якого Зосимов підозрював у божевіллі, бачить у Свидригайлове божевільного. Навіть в історії життя Свидригайлова ми чуємо ноти, співзвучні з долею Раскольникова: він був замішаний у кримінальній справі, складався “у деяких досить близьких і таємничих відносинах” з “дрібної процентщицей”, по його провині гинуть люди, і, нарешті, його самогубство перегукується з духовним самогубством Раскольникова: “Я не старушонку вбив, я себе вбив”.
Той загальний знаменник, до якого прирівнюються ці три що ненавидять, що нехтують один одного чоловік, – це їхній дивовижний егоїзм, самолюбство, гординя. Всі вони живуть лише для самих себе, душу кожного з них перебуває в стані розколу, розпаду. Лужин ховає, маскує свої низькі вчинки; Свидригайлов перебуває вже по ту сторону добра й зла, він – свідомий лиходій, а Розкольників, “переступивши чортові”, усе ще сумнівається в правильності того, що зробив, його ще мучить совість, а виходить, у його душі ще тепліє іскра надії на Воскресіння. Розкольників робить довгий і болісний шлях, наприкінці якого чекає покаяння й нове життя. Він вознагражден за страждання й здатний до любові й новому, чистому життю
Люди, позбавлені складних щиросердечних переживань, розкриваються письменником тільки через їхню зовнішність, що є формою вираження відносини письменника до героя, наприклад: “Особа його, досить свіже й навіть гарне… Темні бакенбарди приємно осіняли його по обидва боки, у вигляді двох котлет, і досить красиво згущалися біля світло виголеного підборіддя, що блищала,”; “обережна й бридлива фізіономія”; “зупинився у дверях, озираючись навкруги…”. Лексика несе дуже сильне емоційне навантаження. От іде докладний опис чудесного костюма Лужина й маленька приписочка: “.. .все це навіть ішло до особи Петру Петровичу”. Чудовий капелюх, але Лужин “вуж занадто шанобливо” з нею звертається. “Усе плаття було… добре”, але “усе було занадто нове й занадто викривало відому мету”. Весь опис побудований за принципом контрасту, протиставлення, знімається зовнішній лиск із героя, ну а про очі – ні слова
Лужин, Свидригайлов, Алена Іванівна Достоєвським описані лише із зовнішньої сторони, тому що вони персоніфікують жорстокий, злісний мир. Негативність їхньої суті визначається наявністю слова “дивний” при описі їх портретів
Таким чином, портрет у романі Достоєвського виконує наступні функції: перше – психологічна характеристика героя, друга – формування певного відношення в читачів, третя – через нього автор висловлює власні симпатії й антипатії
Цей важливий художній засіб характеристики героя й розкриття авторської позиції. Портрет у романі “Злочин і покарання” грає одну з головних ролей, допомагаючи нам проникнути в духовний мир персонажів, визначити щиру суть кожного з них. Достоєвський використовує тут відомий толстовський принцип: “Важливо ясно показати плинність людини, що він, той самий, те лиходій, то ангел, то мудрець, те німий, то силач, то неспроможна істота”. Ф. М. Достоєвський за допомогою портретних характеристик показує не тільки суперечливість своїх героїв, але й розвиток їх внутрішнього мира
(1 votes, average: 5.00 out of 5)