Хрущі над вишнями гудуть

Це бувало в ту пору, коли вишні в цвіту. Молоденькі вишеньки стоять тоді, мов до танцю зібралися: руки в боки, зелен-листячком прицяцькувалися, пучечками білих квіточок закосичились. А старші вишні в ті дні і в ті вечори красуються, як статечні молодиці у свято: по дві, по три зібравшись, багатозначно шепочуться про щось, лукаво усміхаються, заквітчаними верхівками загадково похитують, простягають, не криючись, білоквіті, рясноцвітні віти до сонця, мліють од щастя.

Але ще раніше, на кілька днів раніше, ніж вишні, починали цвісти в Лук’янівці

черешні. Ну, це вже неможливо ні описати, ні змалювати. Це вже казка. Вони височіли, ті славетні лук’янівські черешні, либонь, у кожному дворі – і над шляхом, і вглибині, аж за будівлями, красувались як де поодинці, а як де вишикувавшись у ряд понад ровами, ще й за руки, як вірні подруги, взявшись; прикрашали схили крутоярів і западини в ярах, здіймалися, могутні й розложисті, над левада – І ми, що оточували село зеленим кільцем, особливо якщо дивитися на Лук’янівку з того шляху і з тих путівців, що від Ківшоватки та від Станишівки.

А коли вони розцвіталися, коли вкривалися цвітом так, що зелен-листячко

на гілках просто без сліду зникало в мареві білоцвітних пелюсток, хотілося, дивлячись на них, або безтямно кричати від радощів, або співати, або, навпаки, мовчки заклякнути на одному місці і не спускати захопленого погляду з того дива-чуда. Тоді про них говорили: “Як молоком облиті”. А сказати щось виразніше не міг ніхто: не знаходилося таких запашних та кучерявих слів.

Дерева коло води стояли в золотих пухнастих метеликах: різалось листя. Від цього рядка старих верб, що по гатці, і до самого річища Конки не було більше жодного деревця, куща жодного! Було поле повсюди, де змогли, почати орати, і була давня, не займана лемешем толока зі своєю рослинністю; там був споконвічний од-мінний світ, над яким порядкувало хіба що сонце! Тільки сонце. Толоки встеляли закрилки балки. На закрилках лишилась, виживши, тільки та, трава, яка знаходила в собі силу рости і під прямим промінням, яка вміла витримувати щонайбільшу південну жарінь, і пекучі зимові вітри, і найбільші пронизливі холоди, адже рідко за якої зими сніг лягав глибокий. Але трава все зносила. Напровесні, просихаючи, обпившись водою, спішила вибуяти. Росла в затишку, коло самої землиці принишкнувши, не ждучи, поки весняні вітри спадуть. Поспішала розгорнутися, процвісти поквапом, буйно. Щоб назустріч першій південній жаріні вивести зав’язь, надію на нове насіння. Виходило, толока вже за весни готувалася щезнути. Готувалася знову нидіти, ждучи благодатної для неї пори. І отак із року в рік! Із сторіччя в сторіччя! Тільки одбуяє всіма барвами весняне цвітіння, сивизна ковили враз степ посмутить. Аж коли її, ковилу, вітри поламають, вичешуть, килимки рутяного чебрецю дрібним своїм листом розстеляться, квіточками малопомітними, кольору бузку, толоку замаять.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Хрущі над вишнями гудуть