Християнство і язичництво: конфлікт чи злагода?
Здавалося б, підручник історії відповідає на це запитання чітко і недвозначно: примусова християнізація. Об’єктивна необхідність, що штовхала Володимира Великого до об’єднання східно-слов’янських земель. Потім був довгий період адаптації, коли дві релігії існували одночасно, утворюючи дивний симбіоз, який історики називають двовір’ям.
То був час, коли єпископи розсилали сільським священикам грізні листи, вимагаючи перешкоджати звичним для селян “бісівським танцям”, погрожуючи й самим священикам усілякими карами за
З подвійними іменами – усі люди носили і хрестильне ім’я, і одне, або й кілька слов’янських – боротися навіть не намагались, хоч, звісно, строгий візантійський канон нічого
Те, що ми зараз називаємо православ’ям, схоже на прищепу, перенесену у зовсім непридатні для цього умови, підживлену до чужого коріння. Це канонічне християнство, яке адаптувало до свого календаря та міфології язичницькі обряди, знищило їхню суть, але зберегло форму, наповнивши її власним змістом: Масниця, ніч Івана Купали, Свят-вечір. Графік сільськогосподарських робіт пристосовано до церковного календаря (і не церковною адміністрацією, а самим народом). Свята п’ятниця набула вигляду дівчини – вимогливої, але загалом доброї. Святі, блаженні та великомученики “виконують обов’язки” давніх богів. Наприклад, Святий Влас замість Велеса береже худобу, особливо коней. А Ілля-пророк та Святий Георгій “прибрали повноваження” Перуна: Ілля їздить на громовій колісниці, а Георгій допомагає воїнам.
Але то лише на перший, неуважний погляд сучасне християнство, зокрема канонічне православ’я, зазнало впливу давньої віри слов’ян. Воно лише розвинулось, зміцніло у боротьбі з іншою культурою. І те, що ми вважаємо залишками язичництва — лише трофеї переможця. Тому що зміст життя наших предків полягав у спорідненості з природою, а жива Природа підкоряється сонячним циклам: за ніччю настає ранок, одна пора року змінює іншу – без кінця. Кожен цикл в уяві язичника закінчується смертю, а за нею обов’язково йде відродження, яке означає початок нового циклу, такого самого, як і попередній. 1 в будь-якій системі вірувань, шо має за основу обожнення природи, є бог (у слов’ян це Ярило), який щороку вмирає, шоб потім воскреснути. Так, язичництво теж знає вічне життя, але розуміє його як відтворення живої матерії, а не душі, і символ того безсмертя – колесо (його уособленням був Полоз, бог-змій, покровитель худоби й багатства). Це безсмертя не окремої істоти, а біологічного ВИДУ: рослина продовжує себе у насінні, батьки – у дітях, коло замикається.
Не можна сказати, що наші предки були аморальні: ми напевно знаємо, що вони шанували батьків, особливо матір, засуджували вбивства та крадіжки. Залишки етики язичництва дійшли до нас крізь сторіччя у вигляді забобонів: не спілкуватися через поріг, не лаятись біля печі, не сідати, не лягати й не ставати ногами на стіл, першою в новий будинок пускати кішку, попід вікнами сіяти мак… Зміст їх давно втрачено, його місце посіла етика християнства, що має зовсім інше призначення. Мета усіх світових релігій: християнства, ісламу, буддизму тощо – розірвати коло і, апелюючи до особи, а не до істоти, до душі, а не до тіла, замінити одне безсмертя іншим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)