“Хочу оспівати волю миру…” (по вільнолюбній ліриці А. С. Пушкіна)
“Простий вихованець природи,
Так я, бувало, оспівував
Мрію прекрасну волі…”
Безумовно, для кожного з нас, що читали Пушкіна взахлеб або верталися до нього час від часу, є в безбережному океані його лірики найбільш близькому розуму й серцю острівці. Як в осколках розбитого вщент дзеркала, відбиваються у віршах поета самі різні, але однаково важливі сторони життя людини. Пушкіна, поетичний талант якого був оцінений ще в ліцейські роки, без перебільшення, геніально зображував і жагучу, шалену, але чисту й по-юношески зворушливу
Дух волі розвивався в поеті із самого дитинства й супроводжував його крізь всі випробування й радості протягом недовгого життя. Казки няньки Орисі Родіонівни оповідали про безстрашних героїв, воїнів Добра, що перемагають Зло. Книги з бібліотеки батька, куди, будучи ще зовсім юним, тайкома від усіх забирався Пушкін,
Лициний, добрий друг! Чи не краще й нам,
Смиренно поклонися Форту не й мріям,
Сивого циніка прикладом навчитися?
З розпусним містом не краще ль нам попрощатися,
Де все продажне: закони, правота,
И консул, і трибун, і честь, і краса?..
Пушкін у цьому вірші намагається не тільки порушити питання про причину падіння Великої Римської імперії, але задуматися про закони розвитку людства взагалі, про їхню об’єктивність, зробити якийсь важливий висновок. Вінчають вірш рядка:
Зникне Рим; його покриє морок глибокий;
И подорожанин, спрямувавши на купи каменів око,
Викликне, у похмурий роздум поглиблений:
“Волею Рим зріс, а рабством погублений”.
Закінчення ліцею й життя поета в Петербурзі викликали новий волелюбний підйом у душі поета. Суспільно-політичне життя в столиці в першій чверті XIX сторіччя били ключем. Пушкіна відвідує літературний кружок “Зелена лампа”, серед завсідників якого можна було побачити майбутніх декабристів М. Луніна, К. Рилєєва. У цей же час поет зближається з відомим серед петербурзької інтелігенції своїми ліберальними поглядами вільнодумцем П. Я. Чаадаєвим:
Товариш, вір: зійде вона,
Зірка чарівного щастя,
Росія вспрянет від сну,
И на уламках самовластья
Напишуть наші імена!
Чистота й шляхетність помислів, ідей, прагнення до єднання в ім’я великої мети – усе перемішалося в цьому заклику дев’ятнадцятирічного поета до своєму “побратимові за духом”. Але ще раніше свої соціально-політичні погляди, відношення до самодержавства й народного рабства викладає Пушкін у безсмертній оді “Вільність”:
Біжи, сокройся від очей,
Цитеры слабка цариця!
Де ти, де ти, гроза царів,
Волі горда співачка?
Прийди, зірви з мене вінок,
Розбий зніжену ліру…
Хочу оспівати Волю миру,
На тронах уразити порок…
Нарочито явний зв’язок усього настрою оди із творами Радищева – опальною, забороненою офіційною владою автора – свідчив про чималу зухвалість молодого поета, що бросали літературний виклик самодержавному ладу. Деякі рядки віршованого добутку, передані з вуст у вуста між членами таємних суспільств, могли бути витлумачені не інакше як заклик до повстання:
Тирани миру! Тріпотіть!
А ви, мужайтеся й внемлите,
Повстаньте, занепалі раби!..
Крім значеннєвого підтексту, що виявляв читачам чіткий образ пануючи Олександра, сила оди укладена й у прямих соціальних узагальненнях, де поет, говорячи про рабство й суспільні пороки, використовує яскраві, емоційно пофарбовані слова винятково в множині: народи, раби, тирани, трони, царі й т. д.
Але не далекі були Пушкіну й іронічні, а порию навіть саркастичні нападки на владу. У своєї ноэли “Казки” поет висміює мовлення Олександра I, вимовлену при відкритті сейму Царства Польського в березні 1818 року, у якій він обіцяв “даровать” Росії конституцію:
“Довідайся, народ російський,
Що знає цілий мир:
И прусский, і австрійський
Я зшив собі мундир.
Про радуйся, народ: я ситий, здоровий і гладкий;
Мене газетяр прославляв;
Я їв, і пив, і обіцяв –
И справою не замучений…”
Настав час заснути вуж нарешті,
Послухавши, як цар-батько
Розповідає казки.
Рівне через рік після вірша “До Чаадаєва”, відвідавши Михайловское, Пушкін пише “Село”:
Я тут, від суєтних оковів звільнений,
Учуся в Істині блаженство знаходити,
Свободною душею Закон боготворити,
Роптанью не слухати юрби неосвіченої…
Образний лад вірша нагадує художню думку “Вільності”: “неуцтва згубна ганьба”, “барство дике”, “рабство худе”, “тяжкий ярем”. Всьому цьому поет протиставляє саму красу й природність вільної природи: “луг, заставлений запашними скиртами”, “озер блакитні рівнини”, “ряд пагорбів і ниви смугасті”. У вірші “Село” Пушкін відводить собі як авторові роль скорботного споглядальника, що вже не призиває до скинення тирана, а з тугою в серце, що дивиться в затягнуте тьмяною завісою Майбутнє своєї великої країни:
Побачу ль, про друзі, народ непригноблений
И Рабство, занепале по манію пануючи,
И над батьківщиною Волі освіченої
ЧиЗійде нарешті прекрасна Зоря?
Посилання поета на південь Росії не зломили його волелюбного духу, а навпроти, народила в його душі нову хвилю протесту. Саме в посиланні пишуться найсильніші вірші “Кинджал”, “До Давидова”, “В’язень”:
Сиджу за гратами в темниці сирої.
Вигодуваний у неволі орел молодий,
Мій смутний товариш, махаючи крилом,
Криваву їжу клює під вікном…
Не випадково мрії про волю виражені тут в образі молодого орла. Воля для такого птаха – сенс життя, суть усього буття. Неволя – смерть.
До цього ж періоду Творчості Пушкіна ставиться й Елегія “До моря”. Поет наповнює рядки шаленим замилуванням могутністю природної стихії й разом з тим скорботою й тугою про незбутні волелюбні мріяння:
Прощай, вільна стихія!
Востаннє переді мною
Ти котиш хвилі блакитні
И блищиш гордою вродою…
Мир спорожнів… Тепер куди ж
Мене б ти виніс, океан?
Доля землі всюди та ж:
Де крапля блага, там на стражі
Уж просвещенье иль тиран…
Звістки про подію в Петербурзі 14 грудня 1825 року застали поета в Михайлівськім. Пушкіна в тривозі за друзів, багато хто з яких вийшли в той день на Сенатську площу, кидається в столицю. Він хоче бути з ними, з героями, сміло й самовіддано виступили проти царату, просить Жуковського, В’яземського в жодному разі не ручатися за нього, Пушкіна, благонадійність перед новим царем. Пушкіна розділяє горі засланих декабристів, бере участь у проводах їхніх дружин у Сибір, передає з ними свої вірші:
У глибині сибірських руд
Зберігаєте горде терпенье,
Не пропаде ваша скорботна праця
И дум високе стремленье…
Поет намагається всіма силами підтримати товаришів, роздути жевріючий ще в їхніх душах волелюбний вогник:
Окови тяжкі впадуть,
Темниці зваляться – і воля
Вас прийме радісно у входу,
И брати меч вам віддадуть.
Сходження на трон пануючи Миколи I і реакційний період життя держави Російського не могли не знайти відбиття у творчості А. С. Пушкіна. Адже саме зараз деспотизм, що придушував найменші прояви волі, зміцнів як ніколи раніше: поліцейську державу, тотальна контроль не тільки за діями, але й за помислами підданих. В 1828 році Пушкін пише вірш “Анчар”. Древо отрути описується їм в урочисто-похмурих тонах:
У пустелі хирлявої й скупий,
На грунті, спекою розпеченої,
Анчар, як грізний вартовий,
Коштує – один у всьому всесвіті…
Так грізний тиран, величн і жорстокий, намагається отруїти волю не тільки усередині країни, але й за її межами. Поет, малюючи настільки похмурі образи, проте вірить сам і допомагає знайти віру іншим у те, що Воля однаково восторжествує.
“Воля є усвідомлена необхідність”, – сказав у свій час голландський філософ Бенедикт Спиноза. Пушкіна своєю поезією довів, що поняття волі значно ширше. Волю можна не тільки усвідомити, її можна й треба відчути, перейнятися ідеєю волі до самих глибин душі. За волю чарівну, бажану, волю справедлив і моральну можна й потрібно боротися чесно й шляхетно.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)