Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – Махамед
Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, – та втіха дітками, кого благословив Господь…
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно –
Піднялись трохи хлопці, – треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. (…)
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну
Душа його прохала волі; молоді сили – простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько, а через годину вже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б’ ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…
Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, – він усіх побивав, над усім верховодив… А насміятися над ким; украсти, одняти що – йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. (…)
Як же дійшов до літ та убрався у силу, – біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, – усі йому корилися… (…) Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! (…)
Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового “безміна”, похиріє похиріє та через півроку і на той світ переступить… А горілку пити, гуляти – Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять…
Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова – нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником…
– Дай одружу! – дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду;
Умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах
Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.
Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.
– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кричить батько.
– Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш, – плаче мати.
А Максим – як ногу вломив: з хати та на улицю, а там – у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… (…) На капості чоловік здався, та й годі!
Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: “Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка – ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде в москалі! Нехай його у службі попомуштрують, – може, витруть ту юшку, Що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..”
Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи. (…)
Не стало Максима – затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка – товариство немов розкотилось по світу. (…)
Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.
– У мене немає третього сина – і не було ніколи! – казав він. Та вже
Після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався.
Думки, видно, не одженеш від себе!
Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.
Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.
А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув…
А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля москалеві, коли од кликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті – доглядати москалевої худоби.
І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. (…)
Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)