Характеристика героїв в оповіданнях М. М. Зощенко
Щораз, коли я читаю оповідання Зощенко, мене охоплює дивне почуття: начебто б ніхто з тих, кого я знаю, не говорить на тій мові, на якому висловлюються його герої, але чомусь створюється враження, що так говорять дуже багато хто. Причому всі вираження й звороти здаються такими точними, що просто дух захоплює. Виникає думка: “Десь я це чула”.
Що ж на цю тему говорить сам письменник? У статті “Про себе, про критика й про свою роботу” він пише: “Про мене критики звичайно говорять як про гумориста, про письменника, що смішить і який заради
Письменник гостро почував розрив між мовою, на якому говорять герої літературних творів, і мовою вулиці, перекрученим до невпізнанності. Ця покручена Мова він використовував у своїх добутках як знаряддя пародії, тим більше міткою, чим більше вона нагадувала оригінал
Я хочу проаналізувати мовні особливості героїв Зощенко на одному з його самих знаменитих
Перша ж фраза: “Я, братики мої, не люблю бабів, які в капелюшках”, – дозволяє читачеві судити, хто – оповідач. Здавалося б, при чому отут капелюшка? Але для головного героя капелюшок – класова ознака. Він, звичайно, аристократок в очі не бачив, але, як і всі персонажі Зощенко, має про усім своє подання (причому не сумнівається у своїй правоті). І пояснює на “рідному” мові: “Коли баба в капелюшку, коли панчішки на ній фільдекосові, або мопсик у їй на руках, або зуб золотий, те така аристократка мені й не бабі зовсім, а гладке місце”. Міщанин інакше й не може мислити. По-перше, він ухитрився запхнути в одну фразу два взаємовиключних слова: “баба” і “аристократка”. По-друге, малюючи вигляд такої ж міщанки, як він сам, герой зовсім упевнений, що описує саме аристократку
Ще одним доказом її аристократизму (після капелюшка) є золочений зуб. Герой неодноразово повторює, що в неї “у рте зуб блищить”. Мопсик і панчішки – теж дуже показові: звичайно, це аристократка. А раз так, то за нею потрібно доглядати (хоча його б воля, так і ходив би з нею взад-уперед по вулиці – принаймні, грошей витрачати не треба). Але довелося й самому виявити аристократизм – запросити даму (а точніше – бабу) у театр. “Сіли в театр. Вона села на мій квиток, я – на Васькин”, – ця фраза змушує читача просто зайтися від захвату, так само як і інша, їй подібна: “Дивлюся – антракт. А вона в антракті ходить”. Про що може герой оповідання Зощенко поговорити з дамою в театрі? “Цікаво, говорю, чи діє отут водопровід?” Це, у його розумінні, цілком підходяща тема для світської бесіди
А далі все йде шкереберть, тому що аристократка “у буфет пре”. Очевидно, їй так само, як і її кавалерові, у театрі нудно, і єдина розвага – це буфет. Коли герой пропонує їй “з’їсти одне тістечко” (“одне” – це попередження), вона відповідає: “Мерсі”. Не “спасибі”, не “дякую”, а саме “мерсі” – слово із французької мови лакеїв і покоївок. А герой з тої ж мови почерпнув слово “з’їсти”. Далі він з обуренням описує, як вона “розпусною ходою” іде до блюда – “і цоп із кремом, і жере”. Герой хвилюється: “Вона їсть, а я із занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скільки в мене грошей. А грошей – з гулькин ніс”. Тут відбувається конфлікт. Усе, що так довго стримувалося, проривається назовні. Оповідач кричить на супутницю, сперечається з буфетником, що тримається “індиферентно”. Де герой підчепив це слово – невідомо, але воно йому явно сподобалося – звучить красиво, а зміст неважливий (у такий же спосіб – ні до села ні до міста – він уживає слово “ідеологія”).
Мовлення героїв видає їх з головою. Його соціальна приналежність ясна з перших фраз: міська околиця, скоріше пов’язана із селом, чим з містом. Про це говорять такі звороти мовлення: “волочуся, що щука”, “ходжу навколо її, що півень”, “а мені начебто потрапила вожжа під хвіст” і ін. Про неї можна лише догадуватися: напевно, городянка, але з якогось моторошного міщанського середовища. Їхні образи врівноважують один одного: співчуття не викликає жоден з них. Закінчується оповідання банальної, як і все мислення міщанина, прислів’ям: “Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте на слові”. Цікаво, що за скандал, улаштований їм у театрі, герой не вибачається, а отут його раптом здолала ввічливість: він порахував своїм боргом – боргом “культурної людини” – вибачитися незрозуміло за що
Найжахливіше, що ніхто ніколи йому не пояснить, як потрібно поводитися і як правильно розмовляти. А якщо хтось і спробує пояснити, то адже він не зрозуміє, навіть не тому, що мозків не вистачить, а тому, що не захоче зрозуміти. Адже він упевнений, що всі, абсолютно все робить правильно й правда на його стороні. Герой також переконаний у тім, що його мовлення не тільки правильне, але навіть вишукана. Завдяки цьому оповіданню в російському розмовному мовленні слово “аристократка” стало вживатися з новим, іронічним відтінком – у значенні “міщанка”.
Таких слів і виречень уведене Зощенко чимало. Наприклад: “ихняя собачка системи пудель”, “лежить бабка на дивані і їсти не просить”, “відповідай, як на анкету”, і т. д. Всі ці вираження відразу ж стали крилатими. Зощенко ж прагнув “за допомогою сміху перешикувати читача, змусити читача відмовитися від тих або інших міщанських і вульгарних навичок”. У цьому він бачив своє високе призначення як художника. І якщо в нашім житті стало хоч небагато менше неуцтва й міщанства, якщо люди хоч небагато стали стежити за своїм мовленням, те цим ми багато в чому зобов’язані видатному письменникові й сатирикові Михайлу Михайловичу Зощенко.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)