Возвеличення духовних цiнностей у новелi О. Генрi “Останнiй листок”
О. Генрi – один iз найпопулярнiших американських новелiстiв початку XX столiття. Вiн створив власний романтичний мiф про “маленького американця”. Письменник у своїх коротких динамiчних новелах дарує людям вiру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повiтрi.
“Останнiй листок” О. Генрi – одна з найкращих i найвiдомiших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива iсторiя самовiдданої дружби i самопожертви. Новела є взiрцем майстерної композицiї та вирiзняється динамiчним сюжетом. У нiй автор використовує такий
Це сумна i майже трагiчна iсторiя, сповнена глибокого переживан ня за долю героїв, двох бiдних дiвчат – художниць Сью i Джонсi, що приїхали до Нью-Йорка iз провiнцiї. Вони мешкають у районi “дахiв XVIII столiття, голландських мансард i дешевої квартирної плати”. Всього майна в них – “декiлька олов’яних кухлiв i одна-двi жаровнi”. Приблизно на такому самому рiвнi iснує старий Берман. Проте жалюгiднi життєвi умови героїв – лише тло, на якому найповнiше розквiтає краса їхнiх душ.
Психологiчно найскладнiшим образом у новелi є старий Берман. Автор iронiзує з його кумедної зовнiшностi (“Борода Мойсея Мiкеланджело… спускалась у нього з голови сатира… на тiло гнома”), з його постiйних розмов про шедевр, який вiн коли-небудь залишить свiтовi. До того ж, Берман п’є запоєм, у нього характер сварливого старого, який знущається з будь-якої сентиментальностi. Але саме вiн виявляється спроможним на великий акт самопожертви: цiною власного життя пiдтримує дух Джонсi i рятує її вiд смертi. Цей старий невдаха
i пияк постає взiрцем тiєї дiєвої любовi, яка без жодного слова кидається на допомогу iншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величi, а смерть його викликає у нас такий самий бiль, якби iз життя пiшла близька для нас людина.
“Останнiй листок” – одна з найкращих новел в усiй свiтовiй лiтературi, яка розкриває тему вiдданої любовi людини до людини.
Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка “Дитинство Шевченка”)
Українськi народнi пiснi були популярнi серед народу в далекому минулому. У них народ розкривав свою душу, розповiдав про своє злиденне життя.
Звенигородщина – це спiвучий куток України. Там усi любили спiвати i слухати пiснi. Прийде вечiр – всi вулицi в селi гудуть пiснями. А ранком за селом чабан виспiвує про своє бурлацьке життя:
Та нема гiрш нiкому,
Як бурлацi молодому.
А на весiллi чути море пiсень: сумних i веселих. Безлiч пiсень знали та спiвали старi кобзарi, яких малий Тарас дуже любив. Коли Тарасовi було шiсть рокiв, як почує, де виспiвує кобзар, прибiжить, сяде поруч з ним i вслухається у слова пiснi. Придивляється, як пальцi старого спiвця перебирають струни кобзи.
Цi пiснi вчили Тараса ненавидiти панiв. Наслухавшись таких пiсень, Тарас бiгав на зарослi луки та в бур’яни. Серед таких високих бур’янiв вiн, зробленою з лозини шаблею, зрубував їм голови. Уявляв себе гайдамакою, а бур’яни – панами.
Тарас дуже любив пiснi. Почуту де-небудь пiсню, одразу всю запа-м’ятовував. I коли що робив – виспiвував. I не було тому краю: то з гори, то з бур’янiв линув той голос, сповнений жалю.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)