Возний хапун і здирщик, але ці найвиразніші риси його характеру не розкриваються надто прямолінійно
В сатиричному плані змальов’ані возний й виборний. Возний – дрібний чиновник, що “помазався паном”, “юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить”. З цинічною одвертістю виправдує він хабарництво, хижацтво, несправедливість, що панували в тогочасному суспільстві. Вовча мораль возного найвиразніше виявлена в його пісні, що являє собою переробку вірша Сковороди “Всякому городу нрав і права”. В ній возний проповідує огидну мораль бюрократів і гнобителів:
Всякий, хто вище, той нижчого гне,- Дужий безсильного
Образ возного має деякі спільні риси з подібними сатиричними образами в тодішній російській драматургії (наприклад, з образом Хапилова у п’єсі В. Льовшина “Своя ноша не тянет”). Ще Добролюбов зазначав, що одним з головних об’єктів сатиричного викриття в літературі другої половини XVIII століття було “приказное крючкотворство и взяточничество” 105.
Але й тут Котляревський ішов не від певної схеми, не від літературних зразків, а від самого життя. Добре знаючи возних і до них подібних у житті, драматург створив
Саме тут знати, як майстерно володіє Котляревський основним принципом реалістичної типізації: розкриттям різних сторін характеру людини. Возний виступає в п’єсі як пан, що домагається руки набагато молодшої за нього Наталки і, зазнавши поразки, змушений відмовитись від неї. Він зображений драматургом не однобоко, не тільки як хабарник і хапуга. Не раз у п’єсі виявляється певна освіченість возного, що цілком природна для чиновника. Якщо возний і виявляє добру обізнаність з українськими літописами, то це випливає не з його любові до науки й культури, а з житейської, судової практики. Посада возного була введена за Литовським статутом у судах, в яких розбиралися шляхетські справи. Хоч суди ці в часи створення п’єси були вже ліквідовані, проте поодинокі українські пани, нащадки козацької старшини, ще домагалися прав дворянства. Щоб довести права своїх клієнтів, возний повинен був ритися в архівах, у літописах, обгрунтовуючи походження панів від шляхти, від козацької старшини.
Обізнаний возний і з театром. Але й у цьому Котляревський зображає його не як культурну, інтелігентну людину, а як грубу натуру. Возному хотілося б, щоб на сцені справді вбивали, а не тільки вдавали: було б “за що гроші платити”.
Знає возний і літературу, панегіричні вірші. Він просторікує про любов, яка не знає соціальних меж і передусім: “…Уязвленное частореченное любовію серце… не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть”. Ллє й тут слова возного – брехня пана, а не погляд” гуманної, освіченої людини. Котляревський розкриває облудність “любові” возного, вказуючи на її справжню суть: “…Люблю тя, дівицю, как жадний волк младую ягницю”. “Любов” до Наталки не заважає возному водночас одвідувати й “вдовствующую дякониху”.
Безпідставними були спроби буржуазних учених обілити возного, зробити з нього “сковородинця”. Нічого спільного з сковородинськими гуманістичними принципами характер возного не має. Пісню Сковороди “Всякому городу нрав і права” возний перекручує на свій кшталт:
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха,- Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?
Хоч возний у кінці п’єси начебто й розкаюється, все ж загалом – це образ негативний, сатиричний. Каяття возного – певний відступ автора від життєвої правди, певна данина традиціям тодішньої драматургії. Хоч слід додати, що сама сцена “каяття” теж має гумористичний характер. Слова возного: “Я – возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностью по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал” – не можуть не викликати сміх.
Виборний Макогоненко – представник сільської влади тих часів і, сказати б,- маленький грішник. За характеристикою Миколи, він “хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже”. Проте й він незадоволений чиновниками – “письменними п’явками”, як він їх називає, висловлюючи цим погляди на них селянству
(2 votes, average: 4.00 out of 5)