Володин: Театр! Чи любите ви театр
“Театр!.. Чи любите ви театр, як я люблю його, тобто всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усім несамовитістю, до якого тільки здатна палка молодість, жадібна й жагуча до вражень витонченого? Або, краще сказати, чи можете ви не любити театр найбільше на світі, крім блага й істини?!” – уперше це жагуче визнання в любові до театру пролунало зі сторінок статті В. Г. Бєлінського. Слова критика процитував у своїй п’єсі драматург Олександр Мойсейович Володин, і вони запам’яталися мільйонам глядачів, коли цей монолог схвильовано й
Дебютував А. Володин, щоправда, не як драматург, а як прозаїк. В 1953 р. він написав кілька оповідань. В 1954-м вийшла книга, Володин був прийнятий
На починаючого драматурга відразу посипалися докори в “побутовизмі” і мелкотемье, у тім, що він “очорняє” світлий образ молодої радянської робітниці. Але ціну таким докорам у ті часи вже знали. Буквально за рік Володин став одним із самих репертуарних драматургів. У сезоні 1956-1957 гг. біля сорока театрів країни включили у свій репертуар “Фабричне дівчисько”.
Володин був одним з тих, хто змінив сам погляд на героя драми. Людина перестала в нього бути безликим додатком до маски “новатора”, “консерватора” або “передовика виробництва”, а людське життя одержало у володинских п’єсах нормальний, природний обсяг, внутрішня єдність, з’явилися реальні причини для конфліктів.
Бешкетна, невгамовна героїня “Фабричного дівчиська” відкрила галерею чудових жіночих образів, створених Олександром Володиним. “Женька Шульженко – улюблена роль починаючих акторок того часу, – згадував драматург е. Радзинский. – Роль, що дала мову цілому поколінню нових акторок. Їхня лють, ненависть до показухи, усе, що вони знали, але не могли, не вміли сказати, вони змогли прокричати словами володинской героїні”.
Після успіху “Фабричного дівчиська” стало ясно, що в театр прийшов талановитий драматург, зі своїм світовідчуванням, зі своєю неповторною інтонацією.
Якби потрібно було визначити основну рису володинской драматургії, варто було б, напевно, сказати, що це – інтелігентність. Проявляється вона в тім, що автор ніколи не прагне нав’язати читачеві свою точку зору, моралізаторський пафос абсолютно далекий йому. Володин запрошує читача й глядача разом задуматися над недосконалістю й одночасно глибокою мудрістю життя. Проявляється це у володинской іронії, не злий, не образливої, а частіше розуміючої й що прощає й самоіронії – от вуж воістину властивість тільки людей інтелігентних. У наше агресивне століття в його добутках звучить неприйняття будь-якої агресії, будь-якого насильства. Володин, напевно, ніколи не погодився б з тим, що добро повинне бути з кулаками:
Начебто ми жителі різних планет, На вашій планеті я не проживаю. Я вас поважаю, я вас поважаю, Але я на іншій проживаю. Привіт! –
Писав він в одному з віршів.
Головні герої п’єс Володина, як правило, інтелігентні. Давно замічене, що ця дивна властивість визначається не суспільним становищем, не утворенням, не професією, а винятково внутрішніми якостями особистості. От чому в один ряд можна поставити й Надю Резаеву з “Старшої сестри”, і Чеснокова з “Пригод зубного лікаря”, і Тамару з “П’яти вечорів”, і Ляміна з “Призначення”, і Бузикина з “Осіннього марафону” і багатьох інших. Все це володинские інтелігенти. Вони беззахисні, легко ранимі, вони воліють страждати самі, але не заподіювати болю близьким людям, тому вони особливо мають потребу в співчутті й розумінні. Такі герої дороги Володину.
“Навіщо ви займаєтеся ландшафтами й статуями? Це не справа поета. Поет повинен пам’ятати про одному – про любов і смерть”, – напутствовал у свій час А. Блок Г. Іванова. У цьому змісті Олександр Володин, безумовно поет. Любов і смерть, розставання й зустрічі, знаходження й втрати завжди хвилювали його більше, ніж ландшафти сучасних “перебудов” і статуї чергових вождів. І в цьому теж секрет довголітнього успіху його драматургії, тому що любов і смерть актуальні завжди. Кращий доказ тому – сценічна доля п’єси “П’ять вечорів” (1959). Цьому добутку хочеться приділити особлива увага через те особливе значення, що мав спектакль для російського театру 1950- 1960-х років.
Спектакль поставив Г. А. Товстоногов у Ленінградському БДТ. Успіх виявився приголомшуючим. “Що ж потрясло на прем’єрі “П’яти вечорів”, – згадує Т. Ланина, – де люди сиділи із червоними плямами на особах, без кінця аплодували, а в антракті й після спектаклю поздоровляли один одного, обіймалися, як найближчі й рідні? Швидше за все, це було пронизливе почуття перебореної німоти, несподіваної причетності происходящего на сцені нашим загальним таємним, загнаним кудись углиб почуттям і думкам… Це був голос у захист життя, один раз даної людині для здійснення всіх його здатностей і надій. Він вселяв віру в її цілющі сили, звертався до достоїнства людини, кликав до вільного вибору своєї долі”.
Як визнавався сам автор, працюючи над новою п’єсою, він і не припускав, що доля його добутку буде настільки значною. Він писав камерну п’єсу для шістьох акторів, де не було начальників і підлеглих, а були просто люди, звичайні мешканці післявоєнних ленінградських коммуналок, які щасливі або нещасливі по своїм глибоко особистим причинам. Але саме уважне ставлення до особистого життя самих звичайних людей воістину потрясало глядачів, тому що було новим (або, вірніше, добре забутим старим) для вітчизняної сцени.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)