Володин: Нарис життя й творчості

У середині 1970-х років у театрі Володина з’являється новий жанр – п’єса-притча. Чому драматург, протягом двадцяти років создававший п’єси, засновані на сучасному матеріалі, вирішив побувати в інших сторіччях? Здається, що не тільки із цензурних міркувань. Ми вже намагалися показати на прикладі “П’яти вечорів”, що Володина завжди більше займали протиріччя не зовні, а усередині людської психології. Саме жанр притчі, де пружину драматичної дії становить діалектика авторської думки, дозволив йому сконцентрувати увага на вічних

проблемах, що коштують перед людиною, зокрема на проблемі вибору.

Тема вибору, що вирішує долю окремої людини й усього людського співтовариства, стає центральної у всіх притчах Володина: і в “Дульсинее Тобосской”, і в трилогії про первісних людей, і в “Матері Ісуса”, і в “Кастручче”.

“Дулъсинея Тобосская” (1971) – це Історія любові, великого почуття, що піднімає й одухотворяє людини. Зображуючи бунт як дві краплі води схожого на Дон Кихота головного героя п’єси Луїса й простій сільської дівчини Альдонси, які не бажають заради чийогось задоволення зображувати всесвітньо відомих персонажів

роману Сервантеса, Володин розкриває тему відмови від конформізму в ім’я вірності собі й своїм ідеалам.

П’єси “Хохуля”, “Ящірка”, “Дві стріли” склали трилогію про первісних людей. Згодом “Хохуля” і “Ящірка” були об’єднані автором в одну п’єсу. Кожна з п’єс трилогії може розглядатися як зовсім самостійний добуток, але по суті всі три є як би трьома актами однієї великої п’єси, тому що вони об’єднані й тими самими герої, і наскрізною дією, і загальною темою. Всім героям трилогії рано або пізно доводиться вирішувати, на чиїй вони стороні, робити свій моральний вибір.

Ушастий, один з головних героїв “Хохулі”, вирішує: сказати родичам правду або погодитися з одним з “керівників” роду, для якого правда сама по собі абсолютно не важлива й навіть шкідлива, тому що заважає його необмеженій владі.

Перед моральним вибором коштує і Ящірка, найкрасивіша жінка роду. Вона заслана до ворожого плем’я Скорпіонів, щоб вивідати важливий військовий секрет. Але на її шляху зненацька встає любов, з’являється почуття спільності з усіма людьми, що живуть на землі, і в результаті наступає прозріння. Ящірка відмовляється від участі в агресивних планах своїх родичів.

В “Двох стрілах” людське братерство вже зруйноване. військова диктатура, Що Прийшла до влади, затверджує в плем’ї новий порядок, заснований на владі сильного.

Серед володинских добутків 1970- 1980-х років особливе місце займає кіносценарій “Осінній марафон”, теж свого роду притча. Дивно точно знайдена назва. “Осінній марафон” – символічне визначення долі головного героя Андрія Бузикина. “Марафон” – людське життя, дистанція від народження до смерті, час, за яке потрібно встигнути вгадати й реалізувати своє призначення.

От і біжить, вічно квапиться кудись Бузикин. Квапиться й ніяк не може встигнути… Дарма проходить ранок, подарований англійцеві Біллові тільки тому, що за рубежем у ці годинники прийнятий бігати. Дарма проходить день, тому що “Палич” обов’язково в четвер повинен випити із сусідом (це звичай), так ще й відправитися потім по гриби. Дарма проходять вечір і ніч – Бузикин допомагає бездарній Варварі заново виконати переклад. Дарма проходить рік, витрачений на переклад так і не виданого Саймона, тому що той взяв та й вибухнув раптом антирадянською статтею – тепер його викреслять із всіх видавничих планів. Може бути, так само дарма пройдуть і ті два роки, на які відкладається зустріч із дочкою, що кинула інститут і виїхав із чоловіком на північ. Коли ж закінчиться, нарешті, ця даремна витрата часу? Напевно, коли закінчиться “марафон”, тобто саме життя, – напрошується сумна відповідь.

Знову перед героями Володина коштує проблема вибору, тільки цього разу вибору незробленого. Персонажі “Осіннього марафону” геть-чисто позбавлені бажання й можливості вибудувати своє життя на інших початках. Ми чуємо від них тільки скарги давно й глибоко утомлених людей. Їм залишається все та ж нездійснена, нереалізована (але ж єдина!) життя.

Але, ще раз підкреслимо, автор своїх героїв не судить, не дивиться на них з почуттям переваги, він їм співчуває, співпереживає: “Мені доріг Бузикин, його талант, доброта, інтелігентність, небажання заподіяти страждання й готовність страждати самому, аби тільки було гарно іншим. А те, що є плутанина в любові, у кого її немає? Моральні якості Бузикина в багато разів переважують його безпорадність. Зрештою він виявляється несчастнее всіх”.

Як і у всякого поважаючі себе письменника, що працював у роки “застою”, до настання “перебудови” у Володина “у столі” виявилося кілька п’єс, що не одержали у свій час дозволу інстанцій, від яких залежала їхня сценічна доля. В 1988 р. відразу три московських театри поставили п’єсу “Кастручча” (“Щоденники королеви Оливии”), написану в 1966 р. У тім же 1988-м у Театрі ім’я Моссовета відбулася прем’єра п’єси “Мати Ісуса”, що чекала своєї години вісімнадцять років.

Багато чого сьогодні вражає в “Кастручче”: і те, з якою широтою узагальнень вибудуваний драматургічний конфлікт, і як разюче точні виявилися прогнози про суспільні зміни й далекоглядні застереження від адміністративних спроб розв’язати тугий вузол духовних проблем одним вольовим рішенням.

Дія цієї володинской п’єси розвертається в якійсь міфічній країні, де законодавчо уведена заборона на почуття, щоб не відволікати населення від “головного” – підвищення продуктивності праці. Але заборона на почуття, придушення всіх природних емоцій обернулися для населення країни жахливою хворобою, що одержала дивну назву – “кастручча”.

“Кастручча гуляє по країні!” Заражаючись цією хворобою, люди починають згадувати про свої почуття, але довге насильство над самою людською сутністю не проходить даром. Хвороба дивовижно спотворює серцеві пориви людей. Не володіючи собою, вони попадають у полон божевільних ілюзій.

Дидель, головний герой п’єси, намагається врятувати людей від каструччи. Але вони, виявляється, зовсім не хочуть звільнитися від нав’язаних їм форм життя, покірно приймають їх і навіть пишаються встановленим у країні “новим порядком”. “Людини не можна насильно зробити щасливим” – от один з головних моральних висновків, до яких приходить герой “Каструччи”.

Вище нами було сказано про те, що іронія Володина – це, як правило, м’яка й делікатна іронія. В “Кастручче” вона часом стає дуже їдкої, але однаково й тут вона пофарбована співчуттям і гірким жалем героям.

Окремої розмови, здається, заслуговують і прекрасні, мудрі, смутні вірші Олександра Володина, близькі своєю довірчою інтонацією до його кращих драматургічних добутків. Однак тема ця виходить за рамки даної статті.

Вертаючись до п’єс і сценаріїв Володина, на закінчення хотілося б відзначити, що вони ніколи не “умирають” у тім або іншому, нехай навіть дуже оригінальному, спектаклі або фільмі, тому що це теперішня Література, і ніяка інтерпретація не може заглушити ліричний голос автора. Будь-яке його створення завжди залишається глибоко особистим. “Я чув від когось, що ” воло-динская драматургія” трохи застаріла, – писав Б. Окуджава в із приводу фільму “Осінній марафон”, – що вона тепер поступається місцем драматургії більше твердої, вибуховий. Ніщо нічого нічому не уступає. Є різні способи самовираження. Художник розповідає про себе. А чи кричить він при цьому або оповідає, не підвищуючи голосу, шаленіє або посміюється над самим собою – не має значення”.

Олександр Володин не зійшов з дистанції, його театральний марафон триває


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Володин: Нарис життя й творчості

Categories: Нові твори

Links