Чільну увагу Вяземський приділив публікаціям Жуковського в “Віснику Європи” (це відповідало їх домінуючому стану збірнику: семеро з дев’яти), і тим, у яких автор постає як критик і публіцист, а чи не белетрист. Такий їхній підхід цілком закономірне у світі власних творчих переваг рецензента. Його приваблювала і велика просвітницька, багато в чому дидактична установка Жуковского-критика. Недарма у листі останнього “Про критиці” високо цінувалося “повчальне й літературний наставляння всім, які готуються їхньому терені”.
Разом про те перечитуючи в 1826 року виступи Жуковського 1808 – 1809 років співробітник “Московського телеграфу” не міг визнати, що деякі їх “занадто відгукується Французька школа” з її нормативностью. Літературна критика протягом півтори десятиліття опинилася попереду, поступово відмовляючись від “безумовною покірності” колишнім “правилам”, і чуйний до цих тенденціям Вяземський прагнув співвідносити зразки “старої” критики з новими вимогами. Добре знаючи творчість Жуковського і історію “Вісника Європи”, рецензент з жалем писав про відсутність у збірнику “Листи з повіту
до видавця”, “відкрив нову добу “Вісника Європи””. Вяземський майже дослівно повторив пасаж про особливу відповідальності керувати розпочатим Карамзіним журналом зі свого давнього уривка “Щось про 22 номері…”. Щоправда, щодо нього критик зробив невеличке, але притаманне його либерально-просветительской ідейній позиції другої половини 10-х – 1930-х додавання, наводячи відповідальність очолити журнал непросто розпочатий Карамзіним, але він має “походження європейське”. Для Вяземського 1826 року “європейське” – синонім всього прогресивного, освіченого, протистоїть літературною та суспільно-політичної відсталості. Із такими грошима критеріями він підходив і для оцінювання журнальної практики Жуковського. В’яземському мало імпонувати “Лист зі повіту до видавця” з його декларацією, що “обов’язок журналіста – під маскою цікавого і приємного приховувати корисне і повчальне”, мати “у вигляді користь, але догоджаючи загальному смаку читачів, хоча підпорядковуючись йому з рабскою боязкістю”. Попри те що, у цьому “Листі…” відхилялася ідея включення літературно-художньої критики у складі журналу, загалом сформульована тут програма журнальної діяльності близька В’яземському. Тим паче природно було згадати про неї ситуації, коли наростало протистояння з Ф. У. Булгариным, журнальна практика якого всі яскравіше уособлювала непридатне до Вяземського й Жуковського розуміння “корисного” для читача і рабське підпорядкування смакам натовпу. Високо ставлячи “Лист зі повіту до видавця” й першим зазначаючи зв’язок образів Стародума у Жуковського і Фонвізіна, Вяземський відразу ж дорікнути обох героїв, що вони вимовляють “часом надто плідно і заговариваются від своєї предмета”. Цікаво, що саме рецензент Жуковського повернув йому той закид, яка сама неодноразово отримував від своєї старшого друга (насамперед у в зв’язку зі численними “прибудовами” до “Звістці про життя і творах Івана Івановича Дмитрієва”). У цьому Вяземський поквапився відразу обумовити незначність такого авторського гріха. Він виступив з принциповим виправданням змістовних відступів основної теми у будь-якій критичній і/або публіцистичному тексті: “Якби ж то думки, а у нас досить на слухання”. Найбільш великим в рецензії Вяземського (дві сторінки) став відгук на статтю Жуковського про А. Д. Кантемире. Він привітав її як “прекрасну данина” несправедливо забутого в ХIХ столітті “вихованцю Петровською школи”, багато в чому опередившему “віку”. Натомість рецензент прощав Жуковському занадто, з його погляду, велике вступ (стаття починалася важливим для Жуковского-критика теоретичним міркуванням про сатири, який став результатом вивчення їм класичних робіт Зульцера, Эшенбурга, Лагарпа) і дуже нечисленні і стислі судження власне, про творах Кантемира. А довгі виписки із його творів, які “стали рідкістю в книжковому зверненні”, Вяземський був готовий визнати “знахідкою”, корисною для сучасного читача. Адже хоча б в такий спосіб знайомлячись із кантемировскими сатирами, сучасники Жуковського і Вяземського могли порівняти, “що маємо писало старовину І що нині пишеться”, і, отже, зменшити необгрунтовану гордість “успіхами своїми у ролі потужні мізки і освіченості”. Взагалі висловлювання Вяземського у зв’язку з цієї статтею Жуковського (та й іншими) носили явно публіцистичний характер. Причому, погодившись із “похвалою” Жуковського Кантем
