Вірші Бродського

Загальним місцем у багатьох дослідженнях про Бродського є твердження, що його вірші написані із простору граничного холоду. Межею холоду для людини є смерть: “Говорять, якщо людина отруїлася ціаністим калієм, то він здається нам мертвим, але ще біля напівгодини ока бачать, вуха чують, серце б’ється, мозок працює. Поезія Бродського є в деякому змісті запис думок людини, що покончили із собою”. У зв’язку із цим становить інтерес простежити шлях Бродського до стану “смерті при житті” і можливості, які дає така позиція.

Живучий

пов’язаний з миром тисячами ниток. Смерть розриває їх. І шлях Бродського – поступовий (і тому ще більш хворобливий!) розрив, поглиблення самітності – і придбання досвіду цієї самітності.

На самому початку ще є надія на те, що буде досить самітності щодо держави. На те, що особистість, відірвавшись від жорстко ідеологізованого суспільства, сама знайде собі дорогу й зможе сказати про знайдений, як півні про перлове зерно: “Ми знайшли його самі /і очистили самі, /про удачу повідомляємо /власними голосами” (1958).(.2) Така самітність є прийняття на себе ответствености (“у всім твоя, одна твоя провина”)

(І. С. 87), шлях до граничної індивідуалізації, що одночасно й ціль, і захист. “Усе, що пахнуло повторюваністю, компрометувало себе й підлягало видаленню”. “Навчившись не зауважувати ці картинки (мова йде про зображення Леніна. – А. У.), я засвоїв перший крок у мистецтві відключатися, зробив перший крок на шляху відчуження” (НН. С. 11). “Вірна ознака небезпеки – число поділяючі ваші погляди. Надежнейшая захист від зла – граничний індивідуалізм, оригінальність, ексцентричність” (НН. С. 142) “Відчуження було для молодого Бродського єдиним доступним, здійсненним варіантом волі. Тому розлука – з життям, з жінкою, з містом або країною – так часто репетирується в його віршах”.(.3) Але це саме шлях відчуження, “миру й горя мимо”.

Ідуть крізь юрбу людей,
Потім – уздовж рік і полів.
Потім – крізь ліси й гори,
Всі швидше. Всі швидше (І. С. 328).
Зв’язки поступово рвуться, Бродський почуває все більшу волю – і радується їй:
Як добре, що когось винити,
Як добре, що ти ніким не зв’язаний,
Як добре, що до смерті любити
Тебе ніхто на світі не зобов’язаний (1961) (І. С. 87).

У цій волі людин залишається з миром один на один, розмовляє з ним без посередників і перешкод. Не випадково у вірші “Від окраїни до центра” подяка за відчуження “слава Богові, чужий…” треба саме за напруженим углядуванням у мир, його вічне життя, де жвавість любові й плескіт холодної води (І. С. 219-220). Нести таку волю важко (тому що все – на одних плечах). І постійним болем залишаються чужі квартири й чистенькі сходи вузькість, куди “мені не можна входити” (І. С. 92). Пронизливою тугою за залишеним завершується “Мовлення про пролите молоко”. Але залишається надія, що якщо все будуть зайняті свої справою (“пропоную – щоб ще до строку /не догодити в объятья пороку: /займіть чим-небудь руки” (1967) (ІІ. С. 32), усе буде йти своєю чергою і як-небудь улагодиться. “Повернути до начальства “же”” (ІІ. С. 190), і нехай “швець будує чоботи. Пиріжник /споруджує крендель, Тягнуть дельфіни по хвилях триніжок Я згадую епізод у Тавриді…” (І. С. 432).

Але чим вільніше, ніж менш скований “спільним нтерес” погляд Бродського, тим більше бруду він відкриває. “Але тренье око об тіла собі /подібних народжує бруд” (1965) (І. С. 459). Бродський бачить “прірва між абсолютним проектом людини й незначною реалізацією людей навколо. Цю прірву зробив він місцем існування своєї поезії”.(.4) Погляд чесний і в собі виявляє бруду не менше. З’являється бажання відгородитися не тільки від людей, але й від себе. З’являється відчуття того, що “я боюся, ми зайшли в тупик” (ІІ. С. 86). Тільки чи до радянського вторгнення в Чехословаччину ставляться ці рядки з “Листа генералові Z” (1968), якщо Бродському, за його словами, сутність радянської імперії була ясна ще в 1956 році, після вторгнення в Угорщину?

Чим більше Бродський переходить від приватної ситуації СРСР 60-х років до більше загального, тим гостріше стає відчуття тупика, у який зайшло життя взагалі. “Красуні плаття задерши, /бачиш те, що шукав, а не нові чудові діва” (1972) (ІІ. С. 161-162). “Тих немає обіймів, щоб не розійшлися/як стрілки опівночі” (ІІ. С. 211). СРСР просто далі інших країн просунувся в цьому напрямку обессмисливания (як у свій час – Австро-Угорщина в книгах Роберта Музиля), а так – “зірки всюди ті ж” (ІІ. С. 441). Переміщення самого Бродського на захід – тільки зміна імперії (“Колискова тріскового мису”). Звичайно, життя в демократичному суспільстві переважніше, ніж у тоталітарному. Але достаток демократії зовсім не пов’язане з більшою духовністю або хоча б з більшою самостійністю. “Ми пиріг свій зажаримо на чистому салі, /тому що так смачніше, нам так сказали” (ІІ. С. 305). Саме наприкінці 60-х – початку 70-х років у Бродського різко збільшується кількість лексики, що знижує, інтонація текстів стає все ближче до розмови й усе далі від традиційної мелодійності.

І розрив зв’язків – не стільки наслідок еміграції, скільки іманентна воля Бродського. “Думаю, що не варто поширюватися про вигнання, тому що це просто нормальний стан”.(.5) Вигнання – лише дрібний епізод на загальному метафізичному тлі.

У брудному світі не хочеться жити, він залишає відчуття фізичної нудоти. “І смак від життя в цьому світі, /начебто наслідив у чужій квартирі /і вийшов ладь!” (ІІ. С. 214). При цьому Бродський прекрасно усвідомить, що й він – породження цього ж миру. Його самозаперечення послідовно й безжалісно. “Не знаю, чи можливі такі особисті нападки й образи, такі нескромні й неапетитні підглядання за Бродським з боку якого-небудь злопихателя, які можна було б хоч якоюсь мірою зіставити з тим приниженням, якому він піддає себе сам”.(.6)

Самітність Бродського – не романтичний політ демона. “Тіло сипле кроки на землю з м’ятих штанів” (ІІ. С. 334), “У порожнині рота не поступиться карієс/Греції древньої, щонайменше” (ІІ. С. 290) – таких саморозвінчувань можна привести скільки завгодно. Але це всього-на-всього тверезе відношення до себе, без якого людина ненадійна. “Ліричному героєві Кублановского не вистачає тої відрази до себе, без якого він не занадто переконливий”(.7), – пише Бродський про одному з таких занадто впевнених у своїй чистоті людей.

Зворотної дороги на цьому шляху немає. “Людина перетворюється протягом свого існування – як мені представляється – в усі більше й більше автономне тіло, і повернутися із цього, загалом, до відомого ступеня, психологічного космосу у виразну емоційну реальність уже, загалом, безглуздо”.(.8) Так, обмовляючись і запинаючись, тому що занадто важко висловлюване, усвідомлює Бродський необоротність розриву, самітності. Навіть якщо склеїти розбиту чашку – слід розколу однаково залишиться.

Після розчарування в собі й у людях Бродський намагається обпертися на речі. На користь речей говорить їхня незацікавленість (“предмети й властивості їх /одушевленнее нас самих, /усюди протягає одержимість тіл /манією особистих справ” (ІІ. С. 70). В “Натюрморті” (1971) Бродський підкреслює чесність речей, їхня нездатність лестити кому-небудь. И – їхня смиренність:

Річ можна трахнути, спалити,
Распотрошить, зламати.
Кинути. При цьому річ
Не крикне: “Ебена мати!” (ІІ. С. 272-273).

У речей Бродський учиться спокою й стійкості (“почуття жаху /речі не властиво. Так що лужица /після речі не виявиться, /навіть якщо штучка при смерті” (ІІ. С. 292-293). Речі не розрізняють живого й мертвого, і після школи їхньої твердості страх смерті зникає. Смертне затвердіння тіла – “це й до кращого. Так я думаю” (ІІ. С. 292). З’являється байдужність до болю: “Ні проти її, ні за неї/я нічого не маю” (ІІ. С. 292). Причому ця байдужність саме до свого болю. “Саме головне є не література, але вміння нікому не заподіяти бо-бо” (НН. С. 58) – так може сказати тільки той, кого занадто більша доза свого болю навчила добре почувати чужу. Але річ байдужна взагалі до всьому й нерухлива. “Присвячується стільцю”: “дай йому стусан, /скинь усе із себе – як об стіну горох” (Н. С. 171). У речах немає глибини, там тільки те, що ми в них вклали: “Фанера. Цвяхи. Курні штирі. /Товар з вашої власної ніздрі” (Н. С. 171). Річ – не опора. “З’ясовується, що речі ще гірше порожнечі – вони лицемернее чистого простору, вакууму, нуля.”(.9)
Природа виявила свою байдужність і безжалісність ще раніше:

Природа розправляється з колишнім,
Як водиться. Але лик її при цьому –
Нехай залитий західним світлом –
Мимоволі робиться злим (І. С. 388).

І тоді Бродський звертається до опори всіх метафизиков – до повітря. “Він суть наше “додому”, “додому, у стратосферу”, “до речей, помітним лише в телескоп” (“Литовський ноктюрн”, 1973-ІІ. З. 329). (Ще в 1965 році Горбанів, персонаж поеми Бродського “Горбанів і Горчаков”, жалував, що в нього немає телескопа.) Але надія на життя повітря, взагалі порожнечі, швидко вичерпується:

Повітря, по суті, є плато,
Пат, вічний шах, марність,
Нічия, класичне ніщо,
Гегелівська мрія (ІІ. С. 449).

А вище повітря – “астрономічно об’єктивне пекло” (ІІ. С. 378), крижаний простір, у якому може переміщатися думка, але не можуть жити ні яструб, ні людина.