Поезія Бродського й людина

Йосип Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року. Як він сам писав: “Я працюю з п’ятнадцяти років. Я маю професії фрезерувальника, техніка-геофізика, кочегара. … Іноді через важку недугу я тимчасово не працював, але, як тільки відновлювалося здоров’я, приймався за роботу знову. … Одночасно я займався літературою

Восени минулого року я звільнився з останнього місця роботи й став займатися літературною працею, уклав з видавництвами довгострокові договори…” Це рядка з його листа редактору газети “Вечірній Ленінград”,

що надрукував його фейлетон, що ганьбить, “Окололитературный трутень”. Однак справа не обмежилася фейлетоном

У лютому 1964 року Бродського судили за “дармоїдство”. Тепер цей суд називають “розправою над двадцатитрехлетним людиною”, “спектаклем від початку до кінця”, але тоді для Бродського він обернувся п’ятьома роками посилання. Саме на цьому суді поет вимовив приголомшливі слова, відповідь своїм обвинувачам: “Я працював. Я писав вірші”. Його друзі продовжували боротися за його звільнення, біля двадцяти письменників направили Генеральному прокуророві лист “начебто

поручництва”, і той виніс рішення відпустити поета на волю, обмежившись отбытым строком (1 рік і 2 місяці), без реабілітації

Але жити, жити по-справжньому, тобто творити, йому не дозволили, і в 1972 році він був змушений покинути Батьківщину, “у вельветових тапочках і із двома апельсинами в кишені”. Йому було “безумно важко їхати”… З 1972 року поет жив у США. Він написав вісім віршованих книг, п’єсу на російському й книгу англійською мовою. В 1987 році йому була присуджена Нобелівська премія в області літератури й мистецтва

Він став наймолодшим її лауреатом. Я не можу сказати, що Бродський мій самий улюблений із сучасних поетів, мені ближче ліричність Окуджавы, велична чуйність Аверинцева й Чичибабина. Мене відштовхує брутальність, що проявляється іноді в його віршах, і вульгарність

Але мені дуже цікава філософія поета, несподіванка його умовиводів, а також предметів і явищ, що стали їхньою причиною, і їхнім перевтіленням у вірші, як, наприклад, шлях яструба в “Осінньому лементі яструба”, височінь стає пеклом, де тепло міняється з холодом і “обпалює простір”, сніг – це замерзлі й пташині пір’я, що розсипалися… Обривистість думок, рядків, незважаючи на те, що вони несуть у собі величезну ідею, перетворює для мене читання його віршів у скорення важкодоступної гори. Шлях этф1 уже здається безглуздим (зізнаюся, що я навіть іноді відкладала книгу, не дочитавши вірша до кінця), але наприкінці виходиш на вершину й бачиш новий мир, вірніше, дивишся на мир новими очами. Бог і християнство займають особливе місце у Творчості Бродського

Він обов’язково пише вірш до кожного Різдва, і, як будь-яка людина, вона по-своєму розуміє це свято. Кожне Різдво він зустрічає з різними чувстпами, але завжди воно має вічне й найбільше значення народження Бога, навіть у країні, де воно забуто, де “провали дворів”, “у продовольчих сльоту й тиснява”. Однаково “уже воля блага в людинах видна” (“24 грудня 1971 року”).

В “Рождественському романсі” свято повне “туги непоясненої”t туги – надії, що “будуть світло й слава”. Але мене, напевно, найбільше потрясло відкриття Бродським зірки Віфлеєма не як знамення, а як “погляду Батька”. Бог для поета – дійсно Сущий, згадування його завжди повинне бути особливо, і, по-ысе-му, найкраще про це трепетне почуття сказало в “Доминиканцах: “…у вушну раковину Бога, закриту для шуму дня, шепни всього чотири склади: – Прости мене”.

У віршах Бродського, особливо в “Мовленні про пролите молоко”, я відчула егс тривогу за християнство, за його зникнення з нашого життя (“шприц повісять замість ікони Рятівника й Святої Марії”, “звичайно той, хто плює на Бога, плює спочатку на людину”). Улюблені герої Бродського – це Час і Простір, думки й речі, смерть і життя. Час поет майже завжди пише з великої букви. У вірші “На смерть Т. С. Элиота” Час стає як би існуючим паралельно Богові: “Уже не Бог, а тільки Час, Час кличе його”. Час – Суддя й Доктор (“…

Але, щоб за-бь, ь одне життя, людині потрібна, як мінімум, ще одне життя. І я цю частку прожив”). Воно – Абсолют, ні від чого не залежний, існуючий поза нами, і лише один раз, “зштовхнувшись із пам’яттю, довідається про своє безсилля”. Пісня починається так: “Час більше простору. Простір – річ

Час же, по суті, думку про річ”. І в той же час ми – це як би одне з його втілень. “Життя – форма часу”. Бродський також по-своєму у віршах втілює філософію Платона про світ думок і про світ речей. “Речі взагалі холопи думки”.

Думки, як і речі, можуть залишати людини, виходити “за рамки півкуль мозку”. Час – теж думка. Та й від людини в підсумку залишається “частина мови”. А слово може “запалювати мозок,”як захід верхні поверхи”.

Простір не Абсолют. Воно “на ділі бідує сильно в погляді з боку, у критерії порожнечі”. Якщо “тіло служить крайньою плоттю простору” , то порожнеча – це його якість, з її все з’являється й у неї все йде, хоча вона, напевно, “гірше Ада”. Взагалі, вірші Бродського – своєрідне втілення теорії відносності: “Ніщо – це згусток порожнечі, що теж, як подумаєш, чимало”.

Особливо яскраво це виражено в “Метелику”: “Дні для нас – ніщо”. Це не строк для життя, і, отже, метелик, що жив лише добу, – це теж ніщо, але в ній, у візерунку її крил укладена безліч мирів, а вони, у свою чергу, як би ніщо, що “досягло плоті”. Ще одна якість простору – площина. Площина, не настільки за формою, як по суті (стереоскопичность в “Кентаврах II”), швидко ” пил, щовбирає,”, безжиттєва, і про цьому дуже сильно сказано в чудесному вірші “Пагорби”: “Смерть – це тільки рівнини

Життя – пагорби, пагорби”. Ще один символ життя для поета – ріки, з їх “невтримністю, сум’яттям, смутком”, прагненням “від отраженья, від долі відмитися”. Місце дії багатьох його віршів – Імперія. Напевно, тому що у своєму житті він був пов’язаний із трьома імперіями: в одній він жив – СРСР, інша – Америка, де він жив до самої смерті, і третя – Римська, джерело перших двох, що проникає у вірші про їх і про особисте життя поета (“Розвиваючи Платона”, “Anno Domini” і деякі інші).

Я відчула в цих віршах бескрайность, гротескність, трагізм імперій Римської й Радянської, зовні величних, а зсередини вже розвалених, прогнилих. Вони вже не місце дії, а багато в чому символи. Туди з коливанням уповзає “рідке світло зорі”, там живеш із відчуттям безглуздості існування, тугою за неможливістю змінити його, по своїй особистості, і це породжує думка про смерть, “чпгтую, що саднить, вічну”.

И проте поет вірить у внутрішню силу людини: “Коль не підлу владу, так самих ми себе переборемо” (перебороти можна й з змісті пристосування, але я думаю, у Бродського це навпаки). Страждання, навіть біснування людини, що любить “рідні поля”, але не приймаюче суспільство й не прийнятого їм [суспільством], доходять до того, що “швидкість внутрішнього прогресу більше, ніж швидкість миру”. Це може ізолювати людини, але без “дружби з безоднею” він не


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Поезія Бродського й людина

Categories: Нові твори

Links