Вірш А. С. Пушкіна “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…” (сприйняття тлумачення оцінка)
Цей вірш представляє свого роду поетичний заповіт Пушкіна. По темі пушкінський вірш сходить до оди римського поета Горация “До Мельпомене”, звідки взятий і епіграф. Перший переклад цієї оди був зроблений М. В. Ломоносовим, її основні мотиви розвиває й Г. Р. Державін у своєму вірші “Пам’ятник” (1796 р.). Але всі ці поети, підбиваючи підсумок творчої діяльності, по-різному оцінювали свої поетичні заслуги й зміст Творчості, по різному формулювали свої права на безсмертя: Гораций добре писав вірші й за це гідно безсмертя; Державіна гідний
У ньому Пушкін говорить про себе не тільки як про національного російського поета, що залишив слід у пам’яті народної (до його пам’ятника “не заросте народна стежка”). Він як би окреслює географічні границі своєї слави, пророчо пророкує, що його поезія стане надбанням всіх народів Росії:
Слух про мене пройде по всій Русі великої,
И назве мене всяк сущий у ній Мова,
И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикий
Тунгус, і друг степів калмик.
Свій “нерукотворний пам’ятник”, свою майбутню посмертну славу Пушкін зв’язує
И славний буду я, доки в підмісячному світі
Живий буде хоч один пиит.
В “Пам’ятнику” з великою поетичною силою й з ясним усвідомленням свого права на безсмертя виражені надії на всенародне визнання й всенародну пам’ять:
Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі
Мій порох переживе й тленья втече…
У четвертій строфі Пушкін дає точну й лаконічну оцінку ідейного змісту своєї творчості: він затверджує, що право на всенародну любов заслужив гуманністю своєї поезії, тим, що лірою він будив “почуття добрі”. Вся його поезія була перейнята вільнолюбними настроями, духом волі, восславлять яку в “жорстоке століття” було неимоверно важкої й не завжди безпечним завданням. Не випадково тут же говориться про милосердя “до занепалих”, тобто найімовірніше про марні спроби домогтися в Миколи I звільнення засланих у Сибір декабристів.
Кінцівка вірша – традиційне звертання поета до своєї музи. Муза повинна бути слухняна тільки “веленью божу”, тобто внутрішньої совісті, голосу правди й випливати власному високому призначенню, не обертаючи уваги на “хвалу й наклеп” неосвічених дурнів. Тут, як і в більшості віршів, присвячених темі поета й поезії, звучить тема самітності поета серед світської юрби, “чорни”. Подібні ж мотиви були й у вірші “Поетові”(1830 р.):
Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
Зрозуміло, говорячи про “невігласів” і “дурнях”, Пушкін не був зарозумілий, не відокремлював себе від інших людей. Він лише підкреслює незалежність своїх суджень і думок, своє право поета йти туди, “куди тягне…вільний розум”, підніматися все до нових і нових висот творчості.
И це почуття особистого достоїнства, гордого самоствердження й знайшло своє чудове й повне втілення в урочисто величних заключних рядках “Пам’ятника”:
Веленью божию, про муза, будь слухняна,
Образи не страшачись, не вимагаючи вінця,
Хвалу й наклеп приемли равнодушно
И не заперечуй дурня
(1 votes, average: 5.00 out of 5)