Вірш А. С. Пушкіна “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье” (сприйняття, тлумачення, оцінка)

У липні 1825 року, коли Ганна Петрівна Керн їхала із села в Ригу, вона прочитала вірші, які подарував їй Пушкін, вклавши їх у нерозрізані листки першого розділу “Євгенія Онєгіна”. Дівчина згадує, що коли вона “збиралася сховати в скриньку поетичний подарунок”, юний поет довго дивився на неї, “потім судорожно вихопив і не хотів повертати”. У голові в поета, як здалося Ганні, щось промайнуло.

Можна припустити, що це було побоювання, що вірші будуть прийняті за присвячені їй, за її портрет, а може, і за історію їхніх відносин. Так і

трапилося. Дельвиг надрукував послання в “Північних квітах”, М. И. Глинка написав божественну музику. Але вірші Ганні Петрівні Керн не присвячені, вони до неї звернені. ДО*** – це не звичайне приховання конкретної особи. Це звертання до небесного, високому.

З Ганною Керн Пушкін зустрічався й у тридцяті роки, вона ніколи не виходила з оточення рідного дому поета…

Поетичний же образ “геній чистої краси” народився у В. А. Жуковського, що після одного придворного свята в Німеччині написав вірші “Лала Рук”, які присвятив німецькій принцесі Фредерике, що стала потім росіянці великою княгинею Олександрою

Федорівною. У живих картинах вона виконувала роль індійської принцеси Лалы Рук.

Через кілька місяців Жуковський попадає в Дрезденську галерею, довго дивиться на Сікстинську мадонну. Василь Андрійович згадує: “… ясно почав почувати, що душу поширюється; якесь грізне почуття величі в неї входило; неизобразимое було для неї зображене, і вона була там, де тільки в кращі мінути життя бути може”. Знову виникає визначення: геній чистої краси.

Пушкін запам’ятав ці рядки й уже у віршах зобразив чудо, що пролетіло бачення:

Я пам’ятаю дивовижне мгновенье:

Переді мною з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

У другій строфі вірша звучить мотив розлуки, а образ начебто йде, розпливається:

У томленьях сумуй безнадійний,

У тривогах шумної суєти

Звучав мені довго голос ніжний

И снилися милі риси.

Третя строфа розвиває тему життя в розлуці:

Ішли роки. Бур порив заколотний

Розсіяв колишні мрії, И я забув твій голос ніжний,

Твої небесні риси.

У підтексті вірша поет розповідає про посилання, опал, коли було не до Творчості.

Повтореннями наповнене весь вірш, але це ненав’язливо, не ріже слух.

Тема розлуки закінчується в наступній строфі, де розповідається про Михайлівська посилання, коли поет жив “без вдохновенья”.

Радістю нової зустрічі пронизана п’ята строфа:

Душі настало пробужденье:

И от знову з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

“Виденье”, звичайно ж, “скороминуще”, але воно повернуло Пушкіна до життя.

Захопленим твердженням радості, любові, життя звучить остання строфа:

И серце б’ється в упоенье,

И для нього воскресли знову

И божество, і вдохновенье,

И життя, і сльози, і любов.

П’ята строфа майже цілком повторює першу (“кільце”). Ця поетична “гра” становить основну рису музичної композиції вірша.

У звертанні до нескінченності, яким стало ДО***, не могло бути певного ім’я. Саме тому відчувається незвичайна простота й легкість. Слова не повинні відволікати від головного, вони повинні бути скромні й непомітні.

Оброблений алмаз представив Пушкін миру. Лише в щасливий момент пробудження духу можливо це явище – “геній чистої краси”.

Спасибі Ганні Петрівні Керн – усе замкнуло на захопленні нею, виникло живе непідроблене почуття. Вона була тим приводом, що допоміг викликати образ великого бачення в пору щиросердечного пробудження поета. Але все-таки в Пушкіна не могло бути навпаки – спочатку конкретна людина, потім – виденье.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірш А. С. Пушкіна “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье” (сприйняття, тлумачення, оцінка)

Categories: Нові твори

Links