Виклад змісту добутку “Сафо”
Геніальна поетеса Сафо, прославлена у всій Елладі, вертається у свій будинок з олімпійських змагань увінчана лавровим вінком. Народ, слуги й раби із захватом і радістю, квітами й музикою зустрічають свою пані. Із золотою лірою в руках, у святковому одязі вона спускається з колісниці, запряженої білими конями. Поруч із нею нікому не відомий, просто одягнений гарний юнак зі скромними манерами. Сафо представляє його своїм співгромадянам як улюбленого нею, гідної людини, знатного родом, з яким вона хоче вперше пізнати радості земного життя. Відтепер
Залишившись наодинці, Сафо й Фаон розкривають свої почуття один одному. Їм так багато потрібно сказати про себе. Велика Сафо багато років страждала від віроломства в дружбі й любові, вона навчилася переносити образи й втрати на самоті. Тепер Сафо віддає своє серце, повне спопеляючій пристрасті, безвісному юнакові. Вона терзається страхом, що може не знайти у відповідь такої ж всепоглинаючої любові й ніжності. У захоплених визнаннях Фаона прониклива Сафо, незрівнянна красуня Сафо з болем
Сафо розуміє, що перебуває зі своїм обранцем як би в різних вимірах: вона – на холодних вершинах мистецтва, де виявилася у винагороду за принесені жертви, за “великотрудний подвиг песнопенья”; він же, наділений прекрасною зовнішністю, високим духом, сміливістю й умінням бути щасливим, твердо стоїть на землі. А ця земля й будинок Сафо на березі моря, в оточенні колонад, гротів і квітучих троянд так прекрасні, що варто спробувати з’єднати свої такі різні долі й радуватися щедрому життю:
“Пускай мистецтво п’є із чаші життя, а життя – із чаші світлого мистецтва!” Сафо пропонує Фаону володіти її будинком і рабами, стати їхнім володарем і паном
У будинку Сафо виросла її улюблена рабиня, молоденька Мелитта, дитиною викрадена зі своєї країни й сім’ї. Вона вихована Сафо, вдячна й віддана їй, розуміє складний характер, горду й легко раниму душу своєї доброї пані, оточеної загальним поклонінням, але такий незрозумілої й самотньої. Сафо по-своєму любить Мелитту, зважає на її думку. Вона хоче знати, що думає ця дівчинка про Фаоне, щоб разом, як сестри, захопитися його достоїнствами, помріяти про спільне життя, коли він стане любити їх обох, хоча й по-різному. Сафо не знає, що Мелитта теж полюбила Фаона з першого ж погляду, приховуючи це від всіх і від себе самої. Сафо ділиться з Мелиттой своїми побоюваннями про те, наскільки щир і міцної є любов до неї Фаона, вона страждає від різниці у віці й у життєвому досвіді, у їхньому положенні. Їй потрібна підтримка Мелитты. Таке постійний стан Сафо, надії й радість чергуються із сумнівами й страхами. Спочатку Сафо зауважує лише пасивність Мелитты, явна відсутність усякого інтересу до “пана” і повне нерозуміння почуттів пані. Це її навіть заспокоює, вона щадить душу юної недосвідченої дівчини
Покинувши шумний бенкет, Фаон перебуває в глибокому роздумі, у нерішучості. Він випробовує каяття совісті стосовно рідним, котрим нічого не повідомив про себе. Можливо, Що Засуджує поголоска вже донесла їм про перебування сина в Сафо в самому невигідному для поетеси світлі. Подумки Фаон готовий захистити свою богиню від усіх докорів
Тужить за рідним будинком і Мелитта. Вона мріє повернутися й виплакати на груди в близьких тугу й біль рабині, збільшені зустріччю з Фаоном, що повинен належати пані
Молоді люди випадково виявляються поруч, одні. Фаон помітив гарну дівчину ще під час бенкету. Мелитта розповідає йому сумну історію свого життя. У знак співчуттів і дружби юнак дарує їй троянду. Мелитта хоче відповісти йому тим же, намагається зірвати троянду з високого куща, падає й попадає в обійми Фаона, що швидко цілує її. У цей момент з’являється Сафо. Розсерджена, вона відсилає Мелитту й залишається з Фаоном одна. Горда жінка робить вигляд, що прийняла за жарт всю сцену, і збентежений Фаон погоджується з нею. Тепер Сафо чекає від нього слів любові, але, не почувши їх, шукає самоти
Через деякий час, змучена жорстокими сумнівами, Сафо бачить Фаона, що заснули на лаві під рожевим кущем. Це видовище розчулює її, вона знову готова повірити в його любов, відганяє думки про зраду. Сафо цілує Фаона в чоло, той прокидається й з напівзакритими очами вимовляє ім’я рабині. Так відкривається невблаганна правда, що Сафо осягає раніше, ніж сам Фаон.
Отже, та, которою пишається вся Еллада, “осоромлена рабинею”. Ні, не потрібно було їй, небожительнице, спускатися зі своїх висот до простим смертних, які можуть обдурити, “доля богів” не можна змішувати з “долею смертних”.
Богиня влаштовує допит рабині, думаючи, що та свідомо обманює неї. Вона намагається відняти в Мелитты подаровану Фаоном троянду, загрожуючи кинджалом. На лементи Мелитты прибігає Фаон. Він обвинувачує Сафо в жорстокості й гордовитості, називає “підступної Цирцеей”. Сафо плаче, вражена. Мелитта жалує свою пані, кидається до неї, обіймає її коліна, пропонує віддати й троянду, і життя свою. Але Фаон, розібравшись у своїх почуттях, стає рішучим. Він іде, ведучи із собою Мелитту.
Залишившись одна, Сафо просить допомоги в богів і проклинає найстрашніший з людських пороків – невдячність. Вона наказує рабу Рамнесу відправити Мелитту за море, у Хиос, розлучити Сфаоном.
Цей план порушує Фаон, що сам разом з Мелиттой іде на човні в море. Дівчина не може противитися улюбленому, але не випробовує й радості від втечі, їй жаль пані
Сафо відправляє слуг навздогін за втікачами. Вона хоче глянути в очі Фаону й запитати, у чому провинилася перед ним, вона ще сподівається повернути його любов. Закоханих повертають силою. Упевнений у своїх правах вільної людини, Фаон теж хоче подивитися в очі Сафо й зрозуміти неї, повірити в те, що вона шкодує й готова простити. Але вона ховає свої очі від Фаона. Мелитта кидається до Сафо із благанням про прощення, як до люблячої матері. Але та різко відвертається й іде
Фаон гнівно висловлює своє презирство Сафо, але одержує одповідь від Рамнеса, що вважає, що простий смертний не сміє судити “скарб Еллади”, що любов до фаону. стала “єдиною тінню” у високому й прекрасному житті поетеси. А Мелитта у своїй жертовності готова знову стати її рабинею. З’являється Сафо, у багатих одягах, з пурпурною мантією на плечах, з лавровим вінком на голові, із золотою лірою в руках – як при поверненні з Олімпіади. Велична й урочиста, сильна й мудра – зовсім інша Сафо, що знайшла себе, знає, що робити. Вона звертається до богів із проханням дозволити їй “закінчити життя гідно”. Потім благословляє закоханих як мати й друг і на очах у них з вигуком: “Безсмертних – шанують, а люблять – тільки смертних!” – кидається зі скелі в море. Велике горе присутніх. “Вона тепер на небо вернулася”, – звучать слова Рамнеса.
А. В. Дьяконова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)