Виклад задуму оповідання “Після балу” Толстого
“Все моє життя змінилася від однієї ночі, або скоріше ранку “, так розпочав свою розповідь Іван Васильович, Переконаний, що життя кожного складається так, як змінить її несподіваний випадок. Слухачі знали, що Іван Васильович іноді вголос відповідав своїм власним думкам і звичайно наводив приклад з життя. За вдачею Іван Васильович завжди був людиною влюбливим, але одного разу закохався так, що запам’ятав на все життя. І багато років по тому Варенька Б… залишалася красунею, а в молодості була абсолютно чарівною: “як не розписував,
“Батько Вареньки був дуже красивий, статний, високий і свіжий старий”. Хоч він і говорив, що розучився танцювати, але, дочекавшись початку мазурки, взяв руку доньки, і його висока, огрядна фігура так попливла поруч з Варенькой, що всі дивилися на них із захопленням і подивом. Особливо розчулювали його чоботи, не модні, а старовинні, видно “побудовані батальйонним шевцем”. Господарі попросили гостей до вечері, А після вечері Іван Васильович танцював з Варенькой обіцяну кадриль, і “щастя його все росло й росло”. Повернувшись додому, Іван Васильович довго з ніжністю розглядав пір’їнка від віяла і рукавичку, подаровані дівчиною. Особливо прекрасним йому здавалося спогад про танцюючою з батьком Вареньке, Коли він “мимоволі з’єднав його і її в одному ніжному, солодкого почуття”. Вранці, і він вийшов в поле, де був їхній дім, і побачив багато чорних фігур, очевидно, солдатів.
“Що це вони роблять?” – Запитав він у проходив повз коваля. Коваль відповів, що карають татарина, здійснив втечу. У напрямку до Івану Васильовичу йшов між рядами людина, “Прив’язаний до рушниць двох солдатів, які вели його”. Він був оголений по пояс, поруч з ним ішов Петро Владиславич “зі своїм рум’яним обличчям і білими вусами і бакенбардами”. Кожен удар викликав у людини сильні страждання, він “повертав зморшкувате обличчя і не говорив, а схлипував:” Хлопці, Змилуйтеся “. Але солдати не шкодували його, кожен, до кого підводили татарина, виступав вперед і палицею сильно бив бідолаху по спині. Карається провели повз того місця, де стояв Іван Васильович. Спина татарина здалася йому чимось таким “строкатим, мокрим, червоним, неприродним”, що важко було впізнати у цьому людське тіло. Батько Вареньки невідступно йшов поруч з татарином, а коли йому здалося, що хтось із солдатів погано виконував свою справу, він гнівно обрушився на нього: “Я тобі помажу, – пролунав його гнівний голос.- Будеш мазати? Будеш? ” І Іван Васильович побачив, як полковник своєю сильною рукою в зам-Шевою рукавичці бив по обличчю “переляканого малорослого, слабосильного солдата за те, що він недостатньо сильно опустив свою палицю на червону спину татарина”. Полковник зажадав нових шпіцрутенів, а коли побачив Івана Васильовича, відвернувся від нього, наче й не знав його, не зустрічав ніколи. Івану Васильовичу стало погано, Він ледве дійшов додому, і весь час перед очима стояла в нього сцена покарання. Він намагався якось виправдати полковника, але не зміг цього зробити і заспокоївся тільки напившись. Іван Васильович закінчив розповідь. “Ну, а любов? “- Запитали його. – “Любов? Кохання з цього дня пішла на спад “. Між Іваном Васильовичем і Варенькой стояло спогад про “полковника на майдані”. Побачення їх стали все рідше. “І любов так і зійшла нанівець. Так ось які бувають справи і від чого перемінюється і прямує все життя людини. А ви говорите… “, – уклав він.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)