Виклад трагедії Софокла “Цар Эдип”

Це трагедія про долю й волю: не в тім воля людини, щоб робити те, що він хоче, а в тім, щоб приймати на себе відповідальність навіть за те, чого він не хотів. У місті Фивах правили цар Лаий і цариця Иокаста. Від дельфийского оракула цар Лаий одержав страшне пророкування: “Якщо ти народиш сина, то загинеш від його руки”. Тому, коли в нього народився син, він відняв його в матері, віддав пастухові й велів віднести на гірські пасовища Киферона, а там кинути на поживу хижим звірам. Пастухові стало шкода дитини. На Кифероне він зустрів пастуха із чередою

із сусіднього царства – Коринфского й віддав дитини йому, не сказавши, хто це такий. Той відніс дитини до свого царя. У коринфского пануючи не було дітей; він усиновив дитину й виховав як свого спадкоємця. Назвали хлопчика – Эдип.

Эдип виріс сильним і розумним. Він уважав себе сином коринфского пануючи, але до нього стали доходити слухи, начебто він приймак. Він пішов до дельфийскому оракула запитати: чий він син? Оракул відповів: “Чий би ти не був, тобі призначене вбити рідного батька й женитися на рідній матері”. Эдип був у жаху. Він вирішив не вертатися в Коринф і пішов, куди ока дивляться. На

розпуття він зустрів колісницю, на ній їхав старий з гордою поставою, навколо – трохи слуг. Эдип не вчасно посторонився, старий зверху вдарив його стрекалом, Эдип у відповідь ударив його ціпком, старий упав мертвий, почалася бійка, слуги були перебиті, тільки один утік. Такі дорожні випадки були не рідкістю; Эдип пішов далі.

Він дійшов до міста Фив. Там було сум’яття: на скелі перед містом оселилося чудовисько Сфінкс, жінка з левиним тілом, вона задавала перехожим загадки, і хто не міг відгадати, тих растерзивала. Цар Лаий поїхав шукати допомоги в оракула, але в дорозі був кимсь убитий. Эдипу Сфінкс загадала загадку: “Хто ходить ранком на чотирьох, удень на двох, а ввечері на трьох?” Эдип відповів: “Це людина: дитина рачки, дорослий на своїх двох і старий із ціпком”. Переможена вірною відповіддю, Сфінкс кинулася зі скелі в прірву; Фиви були звільнені. Народ, радіючи, оголосив мудрого Эдипа царем і дав йому в дружин Лаиеву вдову Иокасту, а в помічники – брата Иокасти, Креонта.

Пройшло багато років, і раптом на Фиви обрушилося боже покарання: від моровой хвороби гинули люди, падала худоба, сохнули хліба. Народ звертається до Эдипу: “Ти мудрий, ти врятував нас один раз, урятуй і тепер”. Цим благанням починається дія трагедії Софокла: народ коштує перед палацом, до нього виходить Эдип. “Я вже послав Креонта питатися поради в оракула; і от він уже поспішає назад зі звісткою”. Оракул сказав: “Ця божа кара – за вбивство Лаия; знайдіть і покарайте вбивцю!” – “А чому його не шукали дотепер?” – “Усі думали про Сфінкс, а не про нього”. – “Добре, тепер про це подумаю я”. Хор народу співає молитву богам: відвернете ваш гнів від Фив, пощадите що гинуть!

Эдип повідомляє свій царський указ: знайти вбивцю Лаия, відлучити його від вогню й води, від молінь і жертв, вигнати його на чужину, і так упаде на нього проклін богів! Він не знає, що цим він проклинає самого себе, але зараз йому про це скажуть, У Фивах живе сліпий старець, віщун Тиресий: чи не вкаже він, хто вбивця? “Не змушуй мене говорити, – просить Тиресий, – не на добре це буде!” Эдип гневается: “ВУЖ чи не сам ти замішаний у цьому вбивстві?” Тиресий спалахує: “Ні, коли так: убивця – ти, себе й страти!” – “УЖЕ не Креонт чи рветься до влади, вуж не він чи тебе підмовив?” – “Не Креонту я служу й не тобі, а віщому богу; я сліпнув, ти зряч, але не бачиш, у якому живеш гріху й хто твої батько й мати”. – “Що це значить?” – “Розгадуй сам: ти на це майстер”. І Тиресий іде. Хор співає перелякану пісню: хто лиходій? хто вбивця? невже Эдип? Ні, не можна цьому повірити!

Входить схвильований Креонт: невже Эдип підозрює його в зраді? “Так”, – говорить Эдип. “Навіщо мені твоє царство? Цар – невільник власної влади; краще бути царським помічником, як я”. Вони обсипають один одного жорстокими докорами. На їхні голоси з палацу виходить цариця Иокаста – сестра Креонта, дружина Эдипа. “Він хоче вигнати мене брехливими пророцтвами”, – говорить їй Эдип. “Не вір, – відповідає Иокаста, – всі пророцтва брехливі: от Лаию було передвіщено загинути від сина, але син наш дитиною загинув на Кифероне, а Лаия вбив на розпуття невідомий подорожанин”. – “На розпуття? де? коли? який був Лаий на вид?” – “По шляху в Дельфи, незадовго до твого до нас приходу, а видом був він сивий, прямий і, мабуть, на тебе схожий”. – “Об жах! І в мене була така зустріч; не я чи був той подорожанин? Чи залишився свідок?” – “Так, один урятувався; це старий пастух, за ним уже послане”. Эдип у хвилюванні; хор співає стривожену пісню: “Ненадійно людська велич;

Боги, урятуйте нас від гордині!”

И отут у дії відбувається поворот. На сцені з’являється несподівана людина: вісник із сусіднього Коринфа. Умер коринфский цар, і коринфяне кличуть Эдипа прийняти царство. Эдип захмарюється: “Так, брехливі всі пророцтва! Було мені передвіщено вбити батька, але от – він умер своею смертю. Але ще мені було передвіщено женитися на матері; і поки жива цариця-мати, немає мені шляхи в Коринф”. “Якщо тільки це тебе втримує, – говорить вісник, – заспокойся: ти їм не рідний син, а прийомний, я сам приніс їм тебе дитиною з Киферона, а мені тебе там віддав якийсь пастух”. “Дружина! – звертається Эдип до Иокасте, – чи не той це пастух, що був при Лаие? Скоріше! Чий я син насправді, я хочу це знати!” Иокаста вже все зрозуміла. “Не дізнавайся, – молить вона, – тобі ж буде гірше!” Эдип її не чує, вона йде в палац, ми її вже не побачимо. Хор співає пісню: може бути, Эдип – син якого-небудь бога або німфи, породжений на Кифероне й підкинутий людям? так адже бувало!

Але немає. Приводять старого пастуха. “От той, кого ти мені передав у дитинстві”, – говорить йому коринфский вісник. “От той, хто на моїх очах убив Лаия”, – думає пастух. Він пручається, він не хоче говорити, але Эдип невблаганний. “Чий була дитина?” – запитує він. “Царя Лаия, – відповідає пастух. – І якщо це справді ти, то на горі ти народився й на горі ми врятували тебе!” Тепер нарешті все зрозумів і Эдип. “Прокляте моє народження, проклятий мій гріх, проклятий мій шлюб!” – викликує він і кидається в палац. Хор знову співає: “Ненадійно людська велич! Немає на світі щасливих! Був Эдип мудрий; був Эдип цар; а хто він тепер? Батьковбивця й кровосмеситель!”

З палацу вибігає вісник. За мимовільний гріх – добровільна страта: цариця Иокаста, матері й дружина Эдипа, повісилася в петлі, а Эдип у розпачі, охопивши її труп, зірвав з її золоту застібку й устромив голку собі в очі, щоб не бачили вони дивовижних його справ. Палац розорюється, хор бачить Эдипа із закривавленою особою. “Як ти зважився?..” – “Доля вирішила!” – “Хто тобі вселив?..” – “Я сам собі суддя!” Убивці Лаия – вигнання, осквернителеві матері – осліплення; “про Киферон, об смертне розпуття, про двубрачное ложу!”. Вірний Креонт, забувши образу, просить Эдипа залишитися в палаці: “Лише ближній вправі бачити борошна ближніх”. Эдип молить відпустити його у вигнання й прощається з дітьми: “Я вас не бачу, але про вас я плачу…” Хор співає останні слова трагедії: “Про співгромадяни фиванци! От дивитеся: от Эдип! / Він, загадок разрешитель, він, могутній цар, / Той, на чию долю, бувало, усякий із заздрістю дивився!.. / Виходить, кожний повинен пам’ятати про останній наш день, / И назвати щасливим можна людини лише того, / Хто до самої до кончини не зазнала в житті лих”.

М. Л. Гаспаров