Виклад сюжету повести “Обеліск” – глава “Боротьба”

Тепер уже була половина десятого, автобус, напевно, давно пройшов, на чому добиратися до міста, залишалося невідомим. Але дорожні турботи лише сковзнули по краї моєї свідомості, тільки-но торкнувшись його, – думками ж своїми я цілком перебував у давньому довоєнному Сельце, до якого так зненацька прилучився сьогодні. А мій супутник, здавалося, знову образився на мене, замкнув, ішов, як і там, по алеї в Сельце, спереду, а я мовчачи тягся слідом.

Ми минули освітлене місце в чайної і йшли по чорному гладкому асфальті вулиці. Я не знав, де тут перебуває

автобусна зупинка й чи можна ще сподіватися на який-небудь автобус. Втім, тепер це мені не здавалося важливим. Пощастить – під’їдемо, а ні, будемо тупотіти до міста. Залишилося вже небагато. Але ми не пройшли, мабуть, і половини вулиці, як позаду з’явилася машина. Широка спина Ткачука яскраво освітилася в сутінках від далекого ще світла фар. Незабаром обидві наші голенастие тіні стрімко побігли вдалину по асфальті, що посвітлів. – Проголосуємо? – запропонував я, сходячи на узбіччя. Ткачук оглянувся, і в електричному промені я побачив його незадоволену, розстроєну особу. Правда, він відразу спохватився,

витер рукою ока, і мене простромило нове почуття, що вперше з’явилося за цей вечір, до нього. А я^-те, дурень, думав, що справа тільки в “червоном мицном”.

У якийсь момент я розгубився й не підняв руки, машина з вітром проскочила мимо, і нас знову осягнула темень. На тлі снопа, що біжить, світла, що вона викидала перед собою, стало видно, що це “газик”. Раптом він сповільнив хід і зупинився, згорнувши до краю дороги; якесь передчуття підказало – це для нас. І дійсно, спереду почувся звернений до Ткачуку голос: – Тимох Титович! Ткачук проворчал щось, не убистряя кроку, а я зірвався з місця, боячись упустити цю несподівану можливість під’їхати. Якась людина вилізла з кабіни й, притримуючи відкритої дверцята, сказав: – Полезайте всередину. Там вільно. Я, однак, забарився, чекаючи Ткачука, що неквапливо, вразвалку підходив до машині. – Що ж це ви так затрималися? – звернувся до нього хазяїн “газика”, і я тільки тепер довідався в ньому завідувача районі Ксендзова. – А я думав, ви давно вже в місті. – Успеется в місто, – пробурчав Ткачук. – Ну залазьте, я підвезу. А то автобус уже пройшов, сьогодні більше не буде. Я сунувся в темним, пропахлим бензином нутро “газика”, намацав крамницю й сіл за безпристрасною-нерухомою спиною шофера. Здавалося, Ткачук не відразу зважився піти за мною, але нарешті, незграбно хапаючись за спинки сидінь, втиснувся й він

Завідувач районі звучно захлопнув дверцята. – Поїхали. Через шоферське плече було зручно й приємно дивитися на пустельну стрічку шосе, по обох сторони якого проносилися назустріч забори, дерева, хати, стовпи. Посторонилися, пропускаючи нас, хлопець і дівчина. Вона заслонила долонею ока, а він сміло й прямо дивився в яскраве світло фар. Сіло кінчалося, шосе виходило на польовий простір, що звузився в ночі до неширокої стрічки дороги, обмеженої з боків двома білястими від пилу канавами. Завідувач районі повернувся вполоборота й сказав, звертаючись до Ткачуку: – Зрячи ви там, за столом, щодо Мороза цього. Непродумано. – Що непродумано? – відразу недобро напружився на сидіння Ткачук, і я подумав, що не варто знову починати цей нелегкий для обох розмова. Ксьондзів, однак, повернувся ще більше – здавалося, у нього був якийсь свій на це розрахунок. – Зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти Мороза

Тим більше тепер, коли його ім’я, так сказати, реабілітовано… – А його й не репресували. Його просто забули. – Ну нехай забули. Забули тому, що були інші справи. А головне, були побільше, чим він, герої. Ну справді, – оживився Ксьондзів, – що він таке зробив? Чи вбив він хоч одного німця? – Жодного. – От бачите! І це його не зовсім доречне заступництво. Я б навіть сказав – безрозсудне… – Не безрозсудне! – обрізав його Ткачук, по нервовому переривчастому голосі якого я ще гостріше відчув, що зараз говорити їм не треба. Але, як видно, у Ксендзова теж щось накипіло за вечір, і тепер він хотів скористатися з нагоди й довести своє. – Абсолютно безрозсудне. Ну що, захистив він кого? Про Миклашевиче говорити не будемо – Миклашевич випадково залишився в живих, він не всчет.

Я сам колись займався цією справою й, знаєте, особливого подвигу за цим Морозом не бачу. – Жаль, що не бачите! – чужим, різким голосом відрізав Ткачук. – Тому що короткозорий, напевно! Душевно короткозорий! – Гм… Ну, допустимо, короткозорий, – поблажливо погодився завідувач районі. – Але адже не я один так думаю. Є й інші… – Сліпі? Безумовно! І глухі. Незважаючи на пости й ранги. Від природи сліпі. От так! Але адже… От ви скажіть, скільки вам років? – Ну, тридцять вісім, допустимо. – Допустимо. Виходить, війну ви знаєте по газетах так по кіно. Так? А я її своїми руками робив. Миклашевич у її пазурах побував, так так і не вирвався. Так чому ж ви не запитаєте нас? Ми адже до певної міри фахівці. А тепер же суцільно й у всьому спеціалізація. Так ми – інженери війни

И про Мороза насамперед нас запитати треба б… – А що запитувати? Ви ж самі той документ підписали. Про полон Мороза, – загарячився й Ксьондзів. – Підписав. Тому що дурнем був, – кинув Ткачук. – От бачите, – зрадів завідувач районі. Він зовсім уже не цікавився дорогою й сидів, повернувшись назад особою, жар суперечки захоплювала його усе більше. – От бачите. Самі й написали. І правильно зробили, тому що… От тепер ви скажіть: що було б, якби кожний партизан надходив так, як Мороз? – Як? – У полон здався. – Дурень! – зло випалив Ткачук. – Безмозкий дурень! Чуєш? Зупини машину! – закричав він шоферові. – Я не хочу з вами їхати! – Можу й зупинити, – раптом многообещающе оголосив хазяїн “газика”. – Якщо не можете без особистих випадів. Шофер, схоже, і впрямь пригальмовував

Ткачук спробував устати – ухопився за спинку сидіння. Я злякався за мого супутника й міцно стис його лікоть. – Тимох Титович, почекайте. Навіщо ж так… – Дійсно, – сказав Ксьондзів і відвернувся. – Тепер не час про це. Поговоримо в іншім місці. – Що в іншому! Я не хочу з вами про це говорити! Ви чуєте? Ніколи! Ви – глухарь! От він – людина. Він розуміє, – кивнув Ткачук у мою сторону. – Тому що вміє слухати. Він хоче розібратися. А для вас всі загодя ясно. Раз і назавжди. Так хіба так можна? Життя – це мільйони ситуацій, мільйони характерів. І мільйони доль. А ви все хочете втиснути у дві-три розхожі схеми, щоб попроще! І поменше турбот. Убив німця або не вбив?.. Він зробив більше, ніж якби вбив сто. Він життя поклало на плаху. Сам. Добровільно. Ви розумієте, який це аргумент? І в чию користь… Щось у Ткачуке надірвалося. Захлинаючись, немов боячись не встигнути, він намагався викласти все наболіле й, мабуть, тепер для нього саме головне. – Мороза немає. Не стало й Миклашевича – він розумів прекрасно. Але я^-те ще є! Так що ж ви думаєте, я змовчу? Риса із два. Поки живий, я не перестану доводити, що таке Мороз! Вдовбаю й самі глухі вуха. Почекайте! От він допоможе, і інші… Є ще люди! Я доведу! Думаєте, старий! Не-ет, помиляєтеся… Він ще говорив і говорив щось – не занадто зрозуміле й, напевно, не зовсім безперечне

Це був непідконтрольний вибух почуття, бути може, всупереч бажанню. Але, не зустрівши цього разу заперечень, Ткачук незабаром видихнув і притих у своєму куті на заднім сидінні. Ксьондзів, мабуть, не чекав такого запалу й теж замовк, зосереджено вп’явшись на дорогу. Я також мовчав. Рівно й сильно гурчав мотор, шофер розвив гарну швидкість на пустельній нічній дорозі. Асфальт скажено летів під колеса машини, з вихром і шелестом рвався з-під них назад, фари легко і яскраво різали темень. По сторонах миготіли білі в променях світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами… Ми під’їжджали до міста. 1971


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Виклад сюжету повести “Обеліск” – глава “Боротьба”

Categories: Нові твори

Links