Війна 1812 року в зображенні Лева Толстого

Л. Н. Толстой був учасником Севастопольської оборони. У ці трагічні місяці ганебної поразки російської армії він багато чого зрозумів, усвідомив, як страшна війна, які страждання вона несе людям, як поводиться людина на війні. Він переконався в тім, що щирий патріотизм і героїзм проявляється не в гарних фразах або яскравих подвигах, а в чесному виконанні боргу, військового й людського, незважаючи ні на що.

Цей досвід позначився у романі “Війна й мир”. У ньому намальовані дві війни, які багато в чому протипоставлені один одному. Війна

на чужій території за далекі інтереси йшла в 1805-1807 роках. І щирий героїзм солдати й офіцери проявляли лише тоді, коли розуміли моральну мету бою. От чому вони стояли героїчно під Шенграбеном і ганебно бігли під Аустерлицем, як згадує князь Андрій напередодні Бородінського бою.

Війна 1812 року в зображенні Толстого носить зовсім інший характер. Над Росією нависла смертельна небезпека, і в дію вступили ті сили, які автор і Кутузов називають “народним почуттям”, “схованою теплотою патріотизму”.

Кутузов напередодні Бородінського бою, об’їжджаючи позиції, побачив ополченців, що надягли білі сорочки:

вони були готові до смерті за Батьківщину. “Чудесний, незрівнянний народ”, – із хвилюванням і слізьми вимовив Кутузов. У вуста народного полководця вклав Толстой слова, які виражають його думки.

Толстой підкреслює, що в 1812 році Росію врятували не окремі особистості, а зусилля всього народу в цілому. На його думку, у Бородінському бої була здобута росіянами моральна перемога. Товстої пише, що не тільки Наполеон, але й всі солдати й офіцери французької армії випробовували однакове почуття жаху перед тим ворогом, що, втративши половину війська, стояв наприкінці бою так само, як і на початку його. Французи були морально зломлені: виявляється, росіян можна вбити, але не перемогти. Ад’ютант доповідає Наполеонові зі схованим страхом про те, що французька артилерія б’є в упор, а росіяни продовжують стояти

Із чого ж складалася ця непохитна сила росіян? Зі спільних дій армії й усього народу, з мудрості Кутузова, чия тактика – “терпіння й час”, чия ставка насамперед на дух у військах. Ця сила складалася з героїзму солдатів і кращих офіцерів російської армії. Згадаєте, як поводяться солдати полку князя Андрія, поставлені в резерв на пристріляному полі. Їхнє положення трагично: під неминущим жахом смерті вони коштують більше восьми годин без їжі, без справи, втрачаючи людей. Але князеві Андрієві “робити й наказувати було нема чого. Усе робилося саме собою. Убитих відтягали за фронт, поранених відносили, ряди замикалися. Якщо відбігали солдати, то вони негайно ж поспішно верталися”. От приклад того, як виконання боргу переростає вподвиг.

Ця сила складалася з патріотизму не на словах, а на ділі кращих людей із дворянства, таких, як князь Андрій. Він відмовився служити в штабі, а взяв полк і під час бою одержав смертельну рану. І Пьер Безухов, сугубо цивільна людина, їде в Можайск, а потім і на поле бою. Він зрозумів зміст фрази, що почув від старого солдата: “Всім народом налягти хочуть… Один кінець зробити. Одне слово – Москва”. Очами Пьера дана картина бою, героїзм артилеристів на батареї Раєвського.

Ця непереможна сила складалася з героїзму й патріотизму москвичів, які залишають рідне місто, як ні шкода їм залишати на погибель своє майно. Згадаємо, як Ростови залишали Москву, намагаючись відвезти на підведеннях саме коштовне з будинку: килими, порцеляну, одяг. А потім Наташа й старий граф вирішують віддати підведення пораненим і всім добром вивантажують і залишають на розгарбування ворогу. У той же час незначний Берг просить одну підводу, щоб вивезти з Москви прекрасна шафа, що він купив задешево… Навіть під час патріотичного підйому ніколи не обходиться без бергов.

Непереможна сила росіян складалася з дій партизанських загонів. Один з них докладно описаний Толстим. Це загін Денисова, де сама потрібна людина – Тихін Щербатий, народний месник. Партизанські загони знищували наполеонівську армію вроздріб. На сторінках ІV тому виникає образ “дрюка народної війни”, що піднялася всією грізною й величною силою й гвоздила французів, поки не скінчилася їхня навала, поки в душі народу почуття образи й мести не змінилося почуттям презирства й жалості до поваленого ворога

Толстому ненависна війна, і він малює не тільки картини боїв, але й страждання всіх людей на війні, будь те чи вороги ні. Відхідливе російське серце підказало, що можна пошкодувати обморожених, брудних, голодних французів, узятих у полон. Це ж почуття й у душі старого Кутузова. Звертаючись до солдатів Преображенського полку, він говорить, що поки французи були сильні, ми їх били, а тепер і пошкодувати можна, адже теж люди.

У Толстого патріотизм невіддільний від гуманізму, і це природно: простим людям війна завжди була не потрібна.

Отже, Толстой малює війну 1812 року як народну, Вітчизняну, коли на захист Батьківщини піднявся весь народ. І зробив це письменник з величезною художньою силою, створивши грандіозний роман-епопею, якому немає рівних у світовій літературі.

Характер будь-якої людини можна з’ясувати, довідавшись, до чого він прагне, чого він хоче. Яку мету ставить перед собою Наполеон? Питання чисто риторичний, тому що історія дає нам недвозначна відповідь. Ціль ця – світове панування, і він цілеспрямовано йде до нього, холоднокровно знищуючи перешкоди. “Через п’ять років я буду паном миру, залишається одна Росія, але я роздавлю її”, – донеслися до нас крізь роки його слова. Є чи тут місце яким-небудь сумнівам?

Набагато більше таємнича фігура (але лише на перший погляд) – Олександр І. Які спонукання керували їм? Заради чого він в 1805 році веде за кордон війська, допомагаючи австрійцям і пруссакам? Звичайно, відповідно до міжнародних договорів Росії, її зобов’язаннями. Але мені здається, тут ще є присутнім елемент гордості, вираження бажання честі й слави при житті й після смерті. Елемент цей має неприємну, на мій погляд, тенденцію рости й стає основним напрямком поводження, штовхаючи людини до надмірності – до “лицарства”, “лицарській браваді”. Ця надмірність залишається надмірністю й тоді, коли виходить за межі необхідності й боргу й навіть стає політикою, хоча сучасники оную надмірність і схвалюють. Яскравим прикладом такої надмірності в російської історії є похід князя Ігоря, що вів свої полки в половецькі степи^не для захисту батьківщини.

Така лицарська бравада властива не тільки росіянином, але й іноземним дворянам, що досить яскраво показано в Толстого: згадаємо, наприклад, як Мюрат із двома товаришами й батальйоном солдат бере Таборский міст. Що керує їм, як не лицарська бравада?

” Добродії маршали ” Мюрат, Ламм і Бельяр сідають верхи й відправляються на міст. “Добродії, – говорить один, – ви знаєте, що Таборский міст мінований і контрольований і що перед нами грізні мостові зміцнення й п’ятнадцять тисяч війська, якому велено підірвати міст і нас не пускати. Нашому імператорові Наполеонові буде приємно, коли ми візьмемо цей міст. Поедемте втрьох і візьмемо цей міст”. “Поедемте”, – говорять інші, і вони відправляються й беруть міст.

Авантюра маршалів увінчалася успіхом і тому не може не викликати замилування. Однак що могло б трапитися, якби маршали були вбиті або взяті в полон? Чимала частина французької армії виявилася б паралізованої на якийсь час, що могло б жалюгідно позначитися на боєздатності французів.

Що ж до Олександра, то він не простий офіцер або маршал, якого можна більш-менш швидко замінити. Він імператор, якому інші зобов’язані були коритися; він відповідає за підлеглих йому людей – як і будь-який інший командир – і має право ризикувати їхніми життями лише в одному випадку: якщо буде потреба захищати державу. При захисті Вітчизни в 1812 році російські солдати проявляли небачений героїзм, гинучи в спробах знищити або хоча б затримати ворога (згадаємо Смоленськ і Бородінський бій) за кордоном же, не знаючи, за що вони борються, кладуть свої життя, обмануті союзниками, вони боролися в’януло (якщо справа не йшла про порятунок їхнього власного життя), і досить було лементу: ” Ну, братики, шабаш!”, як війська робили “відхід на заздалегідь підготовлені позиції”, тобто відступали.

Помилка Олександра була помилкою аристократа, і не дворянам було судити його; швидше за все вони, принаймні більшість із них, і не знайшли б за ним ніякої провини – адже вони й самі були шляхетного походження й не далекі були лицарськ-бравади.

Ще одним проявом лицарської бравади був розгляд війни як змагання, спортивного змагання, начебто полювання – небезпечного, але, безумовно, шляхетного спорту. Таке відношення до війни було властиве й багатьом аристократам, і Олександрові.

Наполеонові ж далека лицарська бравада, і війна для нього не змагання, а смертельна сутичка на шляху до світового панування, у якій необхідно здобути перемогу. Олександр І і иже з ним ішли на війну 1806-1807 років, щоб виграти або програти – “нехай побідит найсильніший”, Наполеон же йшов тільки для того, щоб виграти: про поразку не могло йти й мовлення.