Відкриваю свого Павла Тичину
Говорять, поети розцвітають раз у століття. Якщо вважати так, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися “Сонячні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав”, “Плуг” (1920), “У космічному оркестрі” (1921), “Золотий гул” (1922), “Вітер з ” (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, у якій переплелися й краса людських почуттів, і події революції й громадянської війни на Україні як надії на соціальні, національне й духовне звільнення, і жорстоке розчарування дійсністю. Напевно, можна скільки завгодно говорити
З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли у твої очі вдивлюся”, “Пастелі”, “Пам’яті тридцяти. З іншого боку – “В імені людини”, “Партія веде”, “Комунізм далі бачить”. Дуже хочеться відповісти на це питання
Гаю шумлять Яслушаю. Хмаринки біжать Любуюся
И поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний їм мир такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне міцна віра в добро й створює його, – так з’являються вірші циклу “Гармонічне”, “Хтось гладив ниви”, “Блакить мою душу обвіяла”, Мені здається, що саме віра в гармонію миру, оптимізм відрізняли поета з його попередників і сучасників. А ще – передчуття революції. Саме досить народилися рядки:
Гей, ударте в струни, кобзарі, Надихнете серця піснями! Український Прапор і вгорі Начебто сонце над стелами…
И знову – радість, свято, небувалий підйом в “Золотому гулі”. І з’являється передчуття лиха: Чорний птах – у нього ока – пазурі!
Чорний птах із гнилих завулків душі, З поля бою прилетів, Кряче. Або це – не геніальна прозорливість, що помітила ту трагічну границю, що проляже між людьми, навіть рідними по крові (“курки спустили в матір і батька”)? І знову – не дивлячись ні на що – життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, у силу народу:
Я – невгасимий Вогонь Прекрасний, Вічний дух
Поздоровляй же нас ти із сонцем, голубами. Я сильний народ! – с сонцем, голубами. Але мрія так і залишилася мрією. Країна була приречена. Революція 1917 року замість соціального звільнення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються сім’ї, розхитуються вікові моральні підстави народу. Тичин-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття лиха, пекучий біль за Україну, за свій народ: Хто ж це так з тебе насміхатися сміливий? Хто твоє серце чим загородив? Я майже фізично відчуваю той біль, який сповнена кожний рядок вірша, тому що “рубалися, билися рідні, свої”; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Стих закінчується багатозначним питанням, що, без сумніву, є прозоро^-риторичним: відповіді не треба, воно – очевидний:
Хто ж так люто кинув на розтерзання нас? Мені здається, що саме тут і втримуються ті джерела “роздвоєності” Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланта. Так, Павло Тичина – геніальний, але глибоко трагічний талант. І із цим не можна не погодитися! Він любив життя у всіх її проявах і вчив цьому почуттю читачів. Він, я переконаний, любив людей: з минулого, сучасників і майбутніх земляків. Напевно, це треба зрозуміти душею й кланятися геніальному художникові за його серце й талант.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)