Відчуття батьківщини – основне в моїй творчості С. Єсенін
Сергій Олександрович Єсенін – справжній поет Росії. До вершин творчості він піднявся з глибин народного життя. З перших днів його оточував світ російських пісень, казок, легенд:
Народився з піснями у трав’яному ковдрі.
Зорі мене весняні в веселку звивали.
Про що б не писав Єсенін, де б не був, доля “країни березового ситцю” завжди залишалася його радістю і болем. Для Єсеніна Русь немислима без її тихою, непомітною, але такий живий природи, яка не просто присутня в його віршах – вона дихає, радіє, плаче.
Вірш “Про червоний
Про червоний вечорі задумалася дорога,
Кущі горобин туманней глибини.
Хата-стара щелепою порога
Жує пахучий м’якуш, тиші.
Тиху задума
Друге чотиривірш, на мій погляд, має дуже велике значення. Єсенін передає особливу пору, настільки знайому сільському жителю: пізня осінь, холод, коли мріється про теплій хаті і запаху домашнього хліба. Але тут же з’являється і образ “желтоволосого хлопця”, з цікавістю дивиться “крізь синь скла… на галок гру “. Хіба не себе, тільки на п’ять-шість років молодше, згадав Єсенін, не свої чи напівдитячі враження представив він?
Наступні рядки привносять у вірш елемент таємничості. Про кого ж шепоче “тонкогубий вітер”, хто згинув в тумані осінньої ночі?
Спочатку мені здалося, що тут йдеться про смерть як про природний завершення життєвого буття, але потім на розум прийшли інші рядки: “Не шкодую, не кличу, не плачу…”. Думаю, що і в цьому – творі мова йде про вічний рух життя, про неможливість повернутися до себе раніше, тому самому “желтоволосому юнакові”:
Комусь п’ятами вже не м’яти по гаях
Щерблення лист і золото трави.
Як це схоже на інші рядки, написані шість років потому і за три роки до загибелі:
Ти тепер не так будеш битися,
Серце, займане холодком,
І країна березового ситцю
Не заманить шлятися босоніж.
Однак на відміну від цих слів в аналізованому вірші немає подібної драматичної завершеності: ліричний герой ще не підійшов до порога свого занепаду. Тому в останніх рядках вірша знову виникає образ дороги як символ повернення до домашнього вогнища.
Численні уособлення, що зустрічаються в цьому вірші, свідчать про гарячу любов поета до отчого краю, до рідної природи, народній культурі. Як і в казках, билинах, піснях, пейзажні образи у Єсеніна “замислюються”, “шепочуть”, “пестять” і “зітхають”. Вони символізують нерозривний зв’язок ліричного героя з живим, вічно оновлюється світом природи, який завжди мав і одухотворял творчість великого поета.
Кров’ю пов’язаний з Росією, що живе її думами і надіями, Сергій Єсенін належить до плеяди великих художників слова, без яких неможливо уявити ні російську, ні світову поезію.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)