“ВЕСНО, ВЕСНО, БЕЗ МЕЖ І БЕЗ КРАЮ.” – Олександр БЛОК (1880-1921)
З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
Олександр БЛОК (1880-1921)
“ВЕСНО, ВЕСНО, БЕЗ МЕЖ І БЕЗ КРАЮ.”
Вірш “Весно, весно, без меж і без краю…”, написаний 24 жовтня 1907 p., уходить до циклу “Закляття вогнем і мороком” зі збірки “Фаїна” (1906-1908), яка присвячена Н. Волоховій, акторці Театру Комісаржевської, почуття до якої сам поет визначив як “непереборну стихію”. Життя ліричного героя сповнене трагічних протиріч, але він сприймає його оптимістично:
Вас приймаю, недолі погрози,
Ласко долі, – вітання й тобі!
В
В тайні сміху – не місце ганьбі!
Зустріч із життям для ліричного героя – алегорія непримиренної боротьби, але він готовий до неї, як давні воїни, що ударами мечами об щити демонстрували свою відвагу ворогам або вітали своїх ватажків і героїв:
О життя! Пізнаю і приймаю!
Шлю привіт тобі дзвоном щита!
Ліричний герой цього вірша – незламна і нескорена особистість із сильним, могутнім духом. Про це свідчить підтекстовий натяк на героїчну обіцянку еллінських воїнів зі щитом (переможець) або на щиті (урочисте поховання героїв, які загинули в бою), але в жодному
В цім спітканні ворожім не кволий,
Я ніколи не кину щита…
Та життя для нього – швидше за все не ворожа сила, а очільник, за яким він у безкомпромісній борні готовий іти навіть на загибель:
І дивлюсь, ворожнечу зміряю.
Все – ненависть, прокльони, любов:
За тортури й погибель – я знаю –
Все приймаю!.. І знову! І знов!..
У вірші розгортається воістину вселенська картина, що не мас кордонів ані в часі, ані в просторі. Цей богатирський розмах досягається за допомогою каталогу, що складається, здавалося б, із несумісних понять: сміх і сльози, недолі погрози і ласки долі, ночі і світання, пустельні села і зруби міст, піднебесні простори веселі й пекельний невільницький труд. Саме цей перелік і створює картину складного н суперечливого світу, від якого ліричний герой не ховається, а, навпаки, хоче розчинитися в ньому й пізнати всі таємниці “зачаклованого царства”, у якому влада мрії лише зростає. Ліричний герой у захваті від життя, незважаючи на його крайнощі. Це досягається тим, що слова-антоніми чи антонімічні поняття (погрози – вітання, недоля – ласка, сміх – сльози тощо) у цьому переліку несподівано сприймаються як синоніми, що доповнюють і підсилюють один одного, виражаючи єдину неподільну сутність, чим і є життя. Воно у вірші – своєрідний друг-суперник ліричного героя – асоціюється з образом жінки, що мчить, ніби птах, “розвіявши в вітрі шаленім коси-змії”. Заплетені коси (“коси-змії”) – атрибут саме простонародної селянської зачіски, тож дослідники нерідко вказують тут на захоплення О. Блока саме народною, національною стихією, невпокореною і таємничою, з “нерозгаданим Божим іменням на затиснутих зимних устах”.
Літературне відлуння
У вірші О. Блока відчувається вплив вишукано-іронічної мініатюри М. Лєрмонтова “Подяка”, написаній за рік до його загибелі на дуелі. У ній автор “Героя нашого часу” мовби підсумовує свої стосунки і з коханою, і зі світом, які не зрозуміли й сприйняли ані його самого, ані його почуттів:
Я дякую за всі твої дарунки:
За потаємні муки почуттів,
За плач гіркий, отруйні поцілунки,
За наклеп друга й помсту ворогів,
За пал душі, розгублений в пустині.
За все, чим я ошуканий в житті…
Зроби лиш так, щоб я тобі віднині
Ще дякував недовго в цім бутті.
Ліричний герой М. Лєрмонтова дякує за страждання, які йому довелися зазнати: потаємні муки, плач гіркий, помсту ворогів. Більше того, навіть те, що мало б його підтримувати, лише підсилювало біль: поцілунки були отруйними, пал душі – “розгубленим в пустині”, а друзі віддячили наклепом. Анафора “за” з кожним повтором ніби зводить до все вищого ступеня цей, здавалося б, нескінченний перелік-каталог страждань. Іронія приховує, маскує нестерпний біль… Недаремно перша строфа цього лермонтовського вірша стала епіфрагом циклу “Закляття вогнем і мороком”.
Емоційність вірша підсилюється не лише повтором дієслова “приймаю”, а й окличними реченнями. Назагал такі інтонації не притаманні ліриці О. Блока, але саме в цьому вірші, який дехто з дослідників називає “одою”, знак оклику зустрічається 12 разів, що теж набуває особливого, символічного значення. Саме ця інтонація, значно підсилюючи емоційність повтору дієслова “приймаю”, надає віршу особливої урочистості й сприяє створенню декламаційного стилю: його треба читати голосно, щоб почуло якомога більше людей, адже перед нами схвильована й патетична сповідь поета – ліричного героя, що кидає виклик Новому й Незвіданому…
(2 votes, average: 2.50 out of 5)