Олександр Блок. Солов’їний сад

Я ламаю шаруваті скелі

У годину відливу на мулистому дні,

И тягає осел мій втомлений

Їхні шматки на волохатій спині

Донесемо до залізниці,

Складемо в купу, – і до моря знову

Нас ведуть волосаті ноги,

И осів починає кричати

И кричить, і сурмить він, – втішно,

Що йде налегке хоч назад.

А в самої дороги – прохолодний

И тінистий розкинувся сад

По огорожі високої й довгої

Зайвих троянд до нас звисають квіти

Не змовкає наспів солов’їний,

Щось шепотять струмки й аркуші

Лемент осла

мого лунає

Щораз у садових воріт,

А в саду хтось тихо сміється,

И потім – відійде й співається

И, вникаючи в наспів неспокійний,

Я дивлюся, підганяючи осла,

Як на берег скелястий і пекучий

Опускається синя імла

2

Пекучий день догоряє безвісти,

Сутінок ночі повзе крізь кущі;

И осів дивується, бедный:

“Що, хазяїн, раздумался ти?”

Або розум від спеки каламутиться,

ЧиЗамріявся в сутінку я?

Тільки всЈ неотступнее сниться

Життя інша – моя, не моя…

И чого в цій хатині тісної

Я, бідняк знедолений, чекаю,

Повторюючи наспів невідомий,

У солов’їному

дзвенячому саду?

Не доносяться життя проклятья

У цей сад, обнесений стіною,

У синьому сутінку біле плаття

За решоткой миготить різьблений

Щовечора в західному тумані

Проходжу повз ці ворота,

И вона мене, легка, вабить

И круженьем, і пеньем кличе

И в закличному круженье й пенье

Я забуте щось ловлю,

И любити починаю томленье,

Неприступність огорожі люблю

3

Відпочиває осел стомлений,

Кинутий лом на піску під скелею,

А хазяїн блукає закоханий

За ночною, за знойною імлою

И знайомий, порожній, кам’янистий,

Але сьогодні – таємничий шлях

Знову приводить до огорожі тінистої,

Убегающей у синю каламуть

И томління всЈ безысходней,

И йдуть за годинниками годинники,

И колючі троянди сьогодні

Опустилися під тягою роси

Наказанье чи чекає, иль нагорода,

Якщо я ухилюся від шляху?

Як би у двері солов’їного саду

Постукатися, і можна ль увійти?

А вуж минуле здається дивним,

И руці не повернутися до праці:

Серце знає, що гостем бажаним

Буду я в солов’їному саду…

4

Правду серце моє говорило,

И огорожа була не страшна

Не стукав я – сама відчинила

Неприступні двері вона

Уздовж прохолодної дороги, меж лілій,

Однозвучно запекли струмки,

Солодкою піснею мене оглушили,

Взяли душу мию солов’ї

Далекий край незнайомого щастя

Мені відкрили обійми ті,

И дзенькали, спадаючи, зап’ястя

Голосніше, ніж у моїй жебрачці мрії

Сп’янений вином золотавим,

Золотим обпалений вогнем,

Я забув про шляху кам’янистому,

Про товариша бедном моєму

5

Нехай укрила від дольнего горя

Стіна, ЩоПотонула в трояндах, –

Заглушити гуркотання моря

Солов’їна пісня не вільна!

И вступила в пенье тривога

Рокіт хвиль до мене донесла…

Раптом – виденье: більша дорога

И втомлена хода осла…

И в імлі запашної й пекучої

Обвиваючись гарячою рукою,

Повторює вона неспокійно:

“Що з тобою, коханий мій?”

Але, вперяясь в імлу сиротливо,

Надихатися блаженством поспішаючи,

Віддаленого шуму припливу

Уж не може не чути душачи

6

Я прокинувся на імлистому світанку

Невідомо якого дня

Спить вона, посміхаючись, як діти, –

Їй примарився сон про мене

К’ак під ранковим сутінком чарым

Лик, прозорий від пристрасті, гарний!…

По далеких і мірних ударах

Я довідався, що підходить приплив

Я вікно розгорнув блакитне,

И почудилось, начебто виник

За далеким рычаньем прибою

Закличний жалібний лемент

Лемент осла був протяжливий і довгий,

Проникав у мою душу, як стогін,

И тихенько засмикнув я полог,

Щоб продовжити зачарований сон

И, спускаючись по к’амням огорожі,

Я порушив квітів забуття

Їхні шипи, точно руки із саду,

Вчепилися за плаття моє

7

Шлях знайомий і колись недовгий

У цей ранок кременистий і важкий

Я вступаю на берег пустельний,

Де залишився мій будинок і осів

Або я заблудився в тумані?

Або хто-небудь жартує із мною?

Ні, я пам’ятаю каменів очертанье,

Худий кущ і скелю над водою…

Де ж будинок? – И ковзної ногою

Споткаюсь об кинутий лом,

Тяжкий, іржавий, під чорної скалою

Тривалим мокрим піском…

Розмахнувшись движеньем знайомим

(Або всЈ ще це в сні?),

Я вдарив заржавленим ломом

По шаруватому камені на дні…

И звідти, де сірі спрути

Похитнулися в блакитній щілині,

Закарабкался краб всполохнутый

И присів на піщаній мелися

Я підсунувся, – він піднявся,

Широко роззявляючи клішні,

Але зараз же з іншим зустрів,

Побилися й пропали вони…

А с стежки, протоптаної мною,

Там, де хатина колись була,

Став спускатися робітник з киркою,

Погоняя чужого осла

6 січня 1914 – 14 жовтня 1915


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Олександр Блок. Солов’їний сад