Українська германістика
Українська германістика сьогодні переживає час свого бурхливого розвитку, що спирається на досвід відомих вітчизняних науковців старшого покоління, насамперед Д. Затонського та К. Шахової. В останні роки увагу наукової спільноти привернули монографії Б. Шалагінова ” Фауст ” Й. В. Гете: Містерія. Міф. Утопія” і П. Рихла “Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст”. Проте навіть на тлі широкого спектра досліджень українських германістів монографія Є. В. Волощук вирізняється як актуальністю порушених наукових проблем,
У центрі праці – виявлення та аналіз особливостей модерністського дискурсу в німецькомовному культурному просторі
. У першій частині “Доба Модерну в німецько-мовній літературі” представлено дослідження численних тлумачень модернізму, напрацьованих вітчизняним та зарубіжним літературознавством, а також узагальнену характеристику основоположних принципів модерністської поетики, естетики та ідеосфери. Аналізована авторкою ділянка модернознавства вкрай складна і неоднозначна, містить чимало нерозв’язаних питань, котрі вимагають від дослідника і неабиякої
В основі цієї концепції ідея співіснування у німецькомовному модернізмі двох провідних духовно-естетичних тенденцій – „гармонійної” та „дисгармонійної”, яку авторка у межах теоретичної частини ілюструє зіставленням двох видатках постатей – Франца Кафки (якому вона присвятила свого часу окрему монографію й низку статей) та Томаса Манна (його творчість вона також раніше аналізувала у серії розвідок). Утім, у праці згадуються й інші представники німецькомовної літератури, що тяжіли до тієї чи тієї тенденції – зокрема, Г. Тракль, ФДафка, Ф. Дюрренматт (як письменники, що характеризувалася „дисгармонійною” домінантою) та Р. М. Рільке, Т. Манн, Г. Гессе, М. Фріш (як представники протилежної, „гармонійної” лінії).
У даному дослідженні Є. В. Волощук зосереджується на аналізі розвитку „гармонійної” тенденції модернізму, оскільки ця тенденція, на думку авторки, перебуває в тіні „дисгармонійноГтенденції: за доби Постмодерну, як засвідчують конкретні факти дослідницької й читацької рецепції, вона залишається на маргінесах культурної свідомості, що підхопила негативістсько-нігілістичні струми модерністського мистецтва. Тому своєму дослідженню азторка надає гатунку спроби „реабілітації” цінності духовно-естетичного досвіду митців-модерністів, які утверджували у своїх творах концепцію гармонізації онтологічних суперечностей своєї доби. Сутність „гармонійної” тенденції Є. Волощук розкриває на тлі „дисгармонійної” тендениі: модернізму, з одного боку, та утопічних інтенцій авангардизму, з іншого. Такий підхід дає можливість авторці тонко нюансувати специфіку аналізованого явища й вписати його у широкий контекст літератури Модерну.
Гармонійні концепції універсального „всебуття”, мистецької Творчості та приватного життя, втілені відповідно в ліриці Р. М. Рільке, прозі Т. Манна та драматургії М. Фріша, стають об’єктами, дослідження у подальших частинах монографії. Одразу ж слід зауважити, що кожен з названих письменників за всієї своєї гучної слави все ще недостатньо представлений в українському літературознавстві, про що свідчить відсутність спеціальних монографічних досліджень, які пропонували б сучасні інтерпретації їхньої творчості. З огляду на цю обставину можна стверджувати, що праця Є. Волощук, котра містить три грунтовні розвідки, присвячені аналізу найважливіших аспектів творчості зазначених письменників, безперечно, сприяє (наскільки це можливо в межах однієї книжки) заповненню наявних у вітчизняній науці прогалин у дослідженні історико-літе-ратурного процесу XX ст.
Слід підкреслити також, що авторка обрала для свого дослідження справді репрезентативні постаті, і не лише тому, що ці митці належать до першого ряду німецькомовної літератури XX ст., а й тому, що вони представляють різні національні складові (австрійську, німецьку та швейцарську) німецькомовного літературного простору. Крім того, через послідовний аналіз їхньої творчості реалізується ще один важливий аспект дослідження – тем-порально-стадіальний. „Рухаючись від Р. М. Рільке, – читаємо у передмові до праці, – чия творчість збіглася з бурхливим становленням нового мистецтва у першій чверті XX ст., до Т. Манна, що уособлює етап „зрілого”, або, як його називають у зарубіжній германістиці, „класичного” модернізму і далі до М. Фріша, котрий вийшов на німецькомовну сцену під прощальний передзвін культури Модерну, можна виокремити найсуттєвіші стадії та особливості розвитку модерністської художньо-філософської думки”.
Даний аспект відкриває простір для спостережень за динамікою та логікою розвитку „гармонійної” тенденції у німецькомовній літературі Модерну.
Дослідниці вдалося вияскравити виявлену нею “гармонійну” тенденцію і на глибинах надзвичайно складної зрілої рількевської лірики, і в річищі маннівської прози (хотілося б особливо відзначити потужну інтерпретацію роману „Лот-тау Ваймарі”, який чи не вперше так докладно розглядається у вітчизняному літературознавстві), і у координатах фрішівського театру. Розглядаючи „гармонійні” концепції, представлені у творчості даних авторів, Є. Волощук проводить паралелі та кореспонденції з письменниками інших літератур. Найцікавішою, на мою думку, є окрема розвідка, центрована на аналізі фаустівських мотивів у романах „Доктор Фаустус” Т. Манна та „Майстер і Маргарита” М. Булгако-ва. Точок перетину між німецькомовним і східнослов’янським модернізмом можна було б знайти значно більше, але це окремий напрямок подальшого наукового пошуку.
Обраний авторкою ракурс бачення дає можливість по-новому осмислити філософсько-естетичні здобутки модернізму, а здійснений нею аналіз творчості РМ. Рільке, Т. Манна й М. Фріша можна оцінити як прояв питомої та самобутньої української рецепції німецькомовної літератури.
О. В. Кеба, доктор філологічних наук, професор, проректор з наукової роботи
Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка
(1 votes, average: 5.00 out of 5)