Тютюнник – Оповідання “Зав’язь” (скорочено)
Куди це ти, парубче, наджигурився? – питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив,- може, я на збори піду? У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.
Пора мені вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив:
Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони – басом, а я – альтом:
Звізда гряде чудно З восток на полудно, Над вертепом сіяє, Христа-царя являє…
А тепер – минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок… Іду до дверей, а вони:
– Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки
Снитимуться, а ще й привидяться.
Діду,
– …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
– Просто в неї міцний характер,- кажу спокійно, аби швидше
Виприснути з дому.
– Еге ж,- бубонять,- і тюрма міцна, та чорт їй рад…
Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.
Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне
Теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.
По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі – і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою – видно, трактористи стару солому палять.
Іду садом на край кутка, до провалля; і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То – Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу – не стає…
– Соню,- белькочу шепеляво й противно,- це ти?
– Ні, це не я,- озивається вона і потихеньку сміється.- Це –
Мара…
Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.
– Ходім я тобі сніг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у проваллі.
Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного
Плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною,- як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.
– Бач: крига, – каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє
Підборіддя гарячими губами.- А що, а ти не вірив…
У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хиляться…
“А що,- думаю,- як я її поцілую, а вона мене – в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…” – і шия перестає гнутися, дубіє.
А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом.
Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
– Ого, коли б ні! – вигукую, хакаючи її за тоненький поперек, але рантом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.
– Пусти! Силач…
– Підсковзнувся,- мимрю,- хіба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима
З’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що – кислички… Згадка про діда робить і мене сміливішим.
– Ну, – кажу,- раз так, то що ж…
Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ; ногами в
Кручу, деруся на гору.
– Миколко, а я? – жалібно шепоче Соня. І від того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
– Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький…- видихає Соня і
Сміється якось покірно й лагідно.- Ходім уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене – як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.
– От чудно,- каже Соня, зітхаючи,- кругом садки цвітуть, а там
– сніг…
– Туди сонце не достає,- пояснюю.- Та ще й землею був
Прикиданий. Тепер він розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.
– Ти не змерз? – питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
– Та н-наче ні… У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано,
Червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.
– От якби мені отаке намисто, – каже Соня,- зроду б не
Знімала…
– Купимо,- обіцяю впевнено.- Ось як тільки вивчусь на шофера,
Так і купимо.
– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!
Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома
Долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:
– В сто раз кращі… милий… в тисячу!
А далі вже нічого не бачу і нічого не чую…
Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не
Розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг… Із-за сажа вивертаються дід, у кухвайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.
– Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к
Лихій годині уся зав’язь. Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.
– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого,- одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей – буде і в нас…
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)