Твір на повість Владимова “Вірний Руслан”
В свідченнях ” щопіднялися з пекла”, у книгах про сталінські табори, які так пильно читають в останні роки, мир ув’язнених, мир слідчих кабінетів, напівпідвальних камер і ізоляторів видний очами тихнув, хто пройшов через криваву м’ясорубку, через арешт і наслідок. Охоронець і ув’язнений, жертва й кат відділені друг від друга лінією більше непереборної, чим колючий дріт, крізь якові проривалися, однак, люди, що прагнуть до волі. Про одній з таких спроб – табірні вірші А. Жигулина. Вірніше, навіть не про спробу, а про повторюваний
Вівчарки гавкають десь у двох кроках. Я їхні ікла вискалені бачу. Я до арешту так любив собак І як тепер собак я ненавиджу! Я посипаю тютюном сліди. Я по струмку йду, щоб збити пожену, Смороду всі ближче, ближче… Крізь кущі Я розрізняю червоні погоні…
А що, якщо подивитися на мир в’язниці очами тихнув, хто носити ці самі червоні погоні? Або зовсім очами собаки, що мчиться по посипаному тютюном сліду? Що почуває
Заборонена до печатки у сімдесяті роки, алі чита однаково, повість “Вірний Руслан” сприймалася як запекло сміливе обвинувачення режиму, що покалічив не тільки людські долі, алі й людські душі. “Побачити пекло очами собаки й порахувати його раєм” – так сам автор визначило головну проблему “Руслана”. Вадимов узявся за дуже важке завдання. Мова йде про перекручування природи, по суті, прекрасної, про дресирування свідомості людей, без якої була б неможлива перемога тієї ідеї, що людини можна ощасливити через насильство. Що знає про життя головний герой повести – розумний сторожовий пес Руслан? Що значити для нього, приміром, щастя? Нічні пильнування з хазяїном, коли смороду несуть службу, і біля їх добро й тепло, а там – завісь величезний світ з його злістю й капостями.
Що таке порядок? Бараки у два виряджай, вишка, колючий дріт так око прожектора, що висвітлює табір. Що таке борг? Охороняти цей порядок, оберігати його, не підпускати ув’язненого до колючого дроту, не давати йому можливості вийти з ладу, а якщо тої вийшов – заштовхувати назад. Алі від один раз цей мир звалився. Прапор, що розвівається над табором, був знятий і кинутий на землю, величезні ворота, які за всіма правилами повинні були бути закриті, розгорнули. Табір спорожнів, а жахливого виду людин на своєму буркітливому тракторі робить ті, за що раніше стріляли без окрику: ламає забір з колючим дротом. Як отут не заричати, як не приготуватися до стрибка, очікуючи почути: “Фас, Руслан! Фас!” Алі немає довгоочікуваної команди. Що ж це відбувається? Катастрофа порядку, катастрофа миру… Воля не просто незвична для Руслана – вона для нього неприйнятна, а сприймає він її як тимчасову.
Йому дуже хочеться, щоб його “рай” – старий мир з його порядками, розміряна табірне життя й вусі, що несла вона йз собою, – повернувся. Тому й бігає він на платформу чекати, коли приїде поїзд із ув’язненими. Інші собаки вже забули про борг, зрадили службу, перейшли до “вольняшкам”, а Руслан всі чекає. Що почуває він, викинутий зі свого миру?
Брошенность, втрату сенсу існування – від що випробовує Руслан. Алі він не може упокоритися з тім, що його “рай” не повернеться ніколи. “Він чекав – і дочекався. Хто так несамовито чекає, завжди дочекається”, – говорити Владимов. Один раз на запасний шлях приходити поїзд із молодими робітниками, які самі вибудовуються в колони, і собаки згадують про свій борг, починають ці колони конвоювати.
“Який ескорт!” – жартують робітники, не розуміючи лиховісного змісту що відбуває. Алі незабаром він доходити й до них, як дійшов до тихнув людей, які спостерігали.
Однак немає в колони конвоїра, який би попередив: “Крок вправо, крок уліво…” І хтось обов’язково зробить цей крок – упаді з розідраним горлом. У побоїщі, що розгорнулося, людей і собак призначено загинути Русланові: йому перебили хребет, і потертий колишній ув’язнений, якого Руслан “порахував собі зобов’язаним охороняти, поки не повернутися хазяї”, не бачить іншого виходу, крім як добити пса. Поки я читала цю повість, міні мучив одне питання: хто Руслан – кат або жертва? Я співчувала псові, що гордо відмовлявся від їжі, тому що кодекс собачої честі пропонував брати її тільки з рук хазяїна. Співчувала тоді, коли, відшукавши хазяїна, Руслан готовий кинутися йому рятуйте! щоб відгородити від лиха. Алі хоробро не прийшло, просто колишній ув’язнений поклав руку на плечі хазяїна, і Руслан був змушений тихо сидіти осторонь, згоряючи від бажання ринутися до хазяїна й лизнути йому руку, і вірити в ті, що його нарешті побачать і покличуть,
Співчував тоді, коли пес годинниками сидів на платформі чекаючи поїзда, а потім біг у табір доповісти: поїзда немає. Чи винуватий Руслан у тім, що чесно несе свою службу? Чи винуватий у своїй відданості? Владимов знімає відповідальність зі свого героя й покладає її на ті, хто його вчив.
“- Хрін з їм, хлопці, не треба дражнити, – сказавши солдатів. Він вусі сидів у пилку, роздираючи рукав і замотуючи лікоть. – Він служити – Ніхто не дражнить, – сказавши хлопчик. І обурився: – Так це він, виявляється, служити? Яка сволота! – Так ніяка, – сказавши солдатів. – Учили його, від він і служити”.
Книга надзвичайно цікава насамперед тім, що в ній розповідається про істоту, що перебуває по ту сторону колючого дроту, алі з більше перекрученою долею. “Добродії! Хазяї життя! Мі можемо бути задоволені. Наші зусилля не пропали даром. Сильний і зрілий, повнокровний звір, що біжить у ночі по безлюдному лісі, почував на собі жорстокі, виродливі наші постромки й приймав за радість, що ніде смороду йому не потиснути, не натирають, не дряпають”.
У своїй повісті Владимов показавши щиру трагедію відданості. І якщо представити, що під собачими кличками й образами сховані люди, то стані ще болючіше за частку тихнув, хто служив несправедливій ідеї. Служив по-своєму чесно, алі виявився не потрібний. Хіба винуваті смороду в тім, що їхня служба виявилася невірної, помилкової, а життя їх – назавжди покаліченої?
(2 votes, average: 4.50 out of 5)