Вірний Руслан (переказ)

Сторожовий пес Руслан чув, як всю ніч зовні щось вило, зі скреготом розгойдувало ліхтарі. Заспокоїлося тільки до ранку. Прийшов господар і повів його нарешті на службу. Але коли двері відчинилися, в очі несподівано хлинув білий яскраве світло. Сніг – ось що вило вночі. І було щось ще, що змусило Руслана насторожитися. Надзвичайна, нечувана тиша висіла над світом. Табірні ворота відкриті навстіж. Вишка стояла зовсім розореної – один прожектор валявся внизу, замітає снігом, інший повис на проводі. Зникли з неї кудись і білий кожух, і вушанка,

і чорний ребристий стовбур, завжди повернений вниз. А в бараках, Руслан це відчув відразу, нікого не було.

Втрати і руйнування приголомшили Руслана. Втекли, зрозумів пес, і лють захлеснула його. Натягнувши повідець, він поволік господаря за ворота – наздоганяти! Господар зло прикрикнув, потім відпустив з повідця і махнув рукою. “Шукай” – так зрозумів його Руслан, але тільки ніякого сліду не відчув і розгубився. Господар дивився на нього, недобре кривлячи губи, потім повільно потягнув автомат з плеча. І Руслан зрозумів: все! Тільки не зрозуміло, за що? Але господар краще знає, що робити. Руслан покірно чекав.

Щось заважало господарю вистрілити, торохтіння якесь і брязкіт. Руслан озирнувся і побачив наближається трактор. А далі пішло щось зовсім неймовірне – з трактора виліз водій, мало схожий на табірника, і заговорив із господарем без страху, напористо й весело: “Гей, вологодський, шкода, що служба скінчилася?

А собаку б не чіпав. Залишив би нам. Пес-то дорогою “. – “Проїжджай, – сказав господар. – Багато розмовляєш “. Господар не зупинив водія навіть тоді, коли трактор почав трощити стовпи табірної огорожі. Замість цього господар махнув Руслану рукою: “Іди. І щоб я тебе більше не бачив “. Руслан підкорився. Він побіг по дорозі до селища, спочатку в тяжкому подиві, а потім, раптом здогадавшись, куди і навіщо його послали, на весь мах.

… Вранці наступного дня шляховики на станції спостерігали картину, яка, ймовірно, вразила б їх, не знай вони її справжнього змісту. Зо два десятки собак зібралися на платформі біля глухого кута, ходили по ній або сиділи, дружно облаівая проходили поїзди. Звірі були красиві, гідні, щоб милуватися ними здалеку, зійти на платформу ніхто не наважувався, тутешні люди знали – зійти з неї буде багато складніше. Собаки чекали ув’язнених, але їх не привезли ні цього дня, ні наступного, ні через тиждень, ні через дві. І кількість їх, що приходять на платформу, почала зменшуватися. Руслан теж щоранку вдавався сюди, але не залишався, а, перевіривши варта, біг до табору, – тут, він відчував це, ще залишався його господар.

У табір бігав він сам. Інші собаки поступово почали обживатися в селищі, гвалтуючи свою природу, погоджувалися служити у нових господарів або крали курей, ганялися за кішками. Руслан терпів голод, але їду з чужих рук не брав. Єдиним кормом його були польові миші і сніг. Від постійного голоду і болі в животі слабшала пам’ять, він починав перетворюватися на шолудивого бродячого пса, але службу не залишав – кожен день був на платформу, а потім утік до табору.

Одного разу він відчув запах господаря тут, у селищі. Запах привів його у буфет. Господар сидів за столиком з якимось потертим мужичком. “Підзатримався ти, сержант, – говорив йому Потертий. – Усі ваші давно вже підметки змастили “. – “Я завдання виконував, архів стеріг. От ви всі зараз на волі і думаєте, що до вас не добратися, а в архіві все значить. Ледь що, і відразу всіх вас – тому. Наш час ще наступить “. Господар зрадів Руслану: “Ось на чому наша держава стоїть”. Він простягнув хліб. Але Руслан не взяв. Господар озлився, намазав хліб гірчицею і наказав: “Взяти!” Навколо почулося: “Не муч собаку, конвойний!” – “Відучувати його треба. А то всі ви жалісливі, а вбити ні в кого жалю немає “, – огризався господар. Неохоче разжав ікла, Руслан узяв хліб і озирнувся, куди б його покласти. Але господар з силою зачинив його щелепи. Отрута палила зсередини, полум’я розгоралося у череві. Але ще страшніше було зрада господаря. Відтепер господар став його ворогом. І тому на наступний же день Руслан відгукнувся на заклик потертого і пішов за ним. Обидва опинилися задоволені, Потертий, який вважає, що придбав вірного друга і захисника, і Руслан, який все-таки повернувся до своєї колишньої службі – конвоювання табірника, нехай і колишнього.

Корми від своїх нових господарів Руслан не брав – підробляв полюванням в лісі. Як і раніше щодня Руслан з’являвся на станції. Але в табір більше не бігав, від табору залишилися тільки спогади. Щасливі – про службу. І неприємні. Скажімо, про їх собачому бунті. Це коли в страшні морози, в які зазвичай не працювали, до начальника прибіг табірний стукач і повідомив щось таке, після чого Головний і все начальство кинулися до одного з бараків. “Виходь на роботу”, – наказав Головний. Барак не підкорився. І тоді за наказом Головного охоронці підтягли до барака довгу кишку від пожежного насоса, з кишки цієї хлинула вода, натиском своїм змиваючи з нар ув’язнених, вибиваючи шибки у вікнах. Люди падали, покриваючись крижаної скоринкою. Руслан відчув, як закипає його лють при вигляді товстої живої рухливій кишки, з якої била вода. Його випередив Інгус, найрозумніший їх пес, – намертво вчепився зубами у рукав і не реагував на окрики охоронців. Інгуса розстріляв з автомата Головний. Але всі інші табірні пси вже рвали зубами шланг, і начальство було безсиле…

Одного разу Руслан вирішив відвідати табір, але те, що він побачив там, приголомшило його: від бараків і сліду не залишилося – величезні, наполовину вже засклені корпусу стояли там. І ніякої колючого дроту, ніяких вишок. І все так заляпано цементом, багаттями, що і запахів табору не залишилося…

І ось нарешті Руслан дочекався своєї служби. До платформи підійшов поїзд, і з неї почали виходити натовпи людей з рюкзаками, і люди ці, як у старі часи, будувалися в колони, а перед ними начальники говорили промову, тільки слова якісь незнайомі почув Руслан: будівництво, комбінат. Нарешті колони рушили, і Руслан почав свою службу. Незвичним було лише відсутність конвойних з автоматами і надто вже веселе поведінку які йшли в колоні. Ну нічого, подумав Руслан, спочатку все шумлять, потім вщухнуть. І дійсно, почали вщухати. Це коли з провулків і вулиць до колони стали збігатися табірні собаки і вибудовуватися по краях, супроводжуючи йдуть. А погляди місцевих з вікон стали похмурими. Ті, що йдуть ще до кінця не розуміли, що відбувається, але насторожилися. І сталося неминуче – хтось спробував вийти з колони, і одна з собак кинулась на порушника. Пролунав крик, почалася звалище.

Дотримуючись порядку, Руслан спостерігав за ладом і побачив несподіване: з колони почали вискакувати табірні пси і лячно йти в сусідні вулиці. Руслан кинувся в бій. Сутичка виявилася несподівано важкою. Люди відмовлялися підкорятися собакам. Вони били Руслана мішками, палицями, жердину, виламаними з паркану. Руслан розлютився. Він стрибнув, націлившись на горло молодого хлопця, але промахнувся і тут же отримав нищівного удару. З переламаним хребтом він затих на землі. З’явився чоловік, може бути, єдиний, від кого він прийняв би допомога. “Навіщо хребет переламали, – сказав Потертий. – Тепер усе. Треба добивати. Шкода собаку “. Руслан ще знайшов сили стрибнути і зубами перехопити занесену для удару лопату. Люди відступили, залишивши Руслана вмирати. Він, може бути, ще міг вижити, якщо б знав, для чого. Він, чесно виконував службу, якій навчили його люди, був жорстоко покараний ними. І жити Руслану було нема чого.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірний Руслан (переказ)

Categories: Скорочені твори

Links