Треплев герой комедії А. П. Чехова “Чайку”
В образі Треплева Чехов розкриває світовідчування людини “рубежного” часу, що веде ідеєю якого стає ідея “духовного избранничества”. Ця ідея хвилює уяву Треплева визначає його характер відчувань, “фарбування переживань” (А. Білий). Слова Треплева про “жерців святого мистецтва”, “деяких вибраних” можна порахувати “застереженням по Фрейдові”, що видає пекуче бажання Т. стати одним з них: “У мене в мозку точно цвях, будь він проклятий разом з моїм самолюбством, що ссе мою кров, ссе, як змія…” Прагнення вирватися
“Дивна” п’єса Треплев – його перше ліричне самовисловлення, його особиста “спроба польоту”. Реальний садибний пейзаж (“вид на озеро; місяць над обрієм, відбиття її у воді”; жінка, “вся в білому”, що сидить на камені), – цей пейзаж, укладений в “дзеркало сцени”, стає ідеальної эстетической оболонкою Світової Душі. Т. створює “метафізику краси”, трагичную по суті. У відмові Т. від зображення
Провал спектаклю означає для Треплева не стільки відкидання “нових форм”, скільки “неуспіх особистості”, осміяння “претензії” на духовне избранничество.
Екзистенціальна тривога, пов’язана із проблемою самоідентифікації (“Я – ніщо… Хто я? Що я?”) і острахом “спізнитися” (“Мені вже двадцять п’ять років”), розвиває в Т. “гамлетівський комплекс” (В. В. Набоков). Звідси прагнення Т. “символізувати” життя, перетворити її грубу матерію в одухотворений спосіб-символ: “Я мав підлість убити сьогодні цю чайку. Скарбу її у ваших ніг”. Відмова Ніни розуміти цю символічну акцію -“страшний, неймовірний” для Т.: “Начебто це озеро раптом висохнула або витекло в землю”. Ніна Зарічна – Психея, душа Творчості Т. Втрачаючи її, він втрачає здатність творити: “Вона мене не любить, я вже не можу писати… Пропали мої надії”.
Протягом всієї п’єси Треплев прагне вирватися за межі своєї самітності: ставить спектакль, намагається покінчити із собою, затіває дурну дуель із Тригориним, хоче повернути любов матері, Аркадиной. Але всі його спроби кінчаються – провалом, смішною невдачею, безглуздістю, скандалом
Через два роки, що пройшли між третьою й четвертою дією п’єси, Т. уже “теперішній письменник”: він друкується в журналах, його лають у газетах, шанувальники цікавляться його зовнішністю й віком. Він став спокійніше в проявах, і можна тільки догадуватися, які почуття їм володіють, коли він розповідає про життя Ніни, бачить опудало чайки, чує тригоринское “не пам’ятаю”.
Прихід Ніни підриває зовнішній спокій Т. і оголює його внутрішній розпач, втрату почуття життя, невір’я в себе й своє покликання. Коли Ніна – Світова Душа – остаточно залишає його, він залишається наодинці з “хаосом мрій і образів”. Самогубний постріл Т. у фіналі п’єси – не безсилля розпачу, а свідомий вибір. “Лопнула 409 склянка з ефіром”: дух звільнився від стесняющей його “матерії життя”. Трагізм “дивної” п’єси Т. відгукнувся трагічною іронією у фіналі комедії Чехова, перетворюючи конфлікт Т. з життєво-психологічного вэкзистенциально-философский.
В образі Треплева Чехов угадав багато рис людини новітнього часу, які з достатньою ясністю й повнотою виявилися пізніше – у світовідчуванні, у творчих долях художників “срібного століття”: В. Ф. Комиссаржевской, В. Э. Мейерхольда, Ив. Коневского, В. Князєва, особливо А. Білого. Характерні риси цього світовідчування, відтворені в образі Т.: “незавершений” внутрішній мир, відсутність опори, “повторюй” (Ф. А. Степун); метання між “я” життєво^-психологічним і “я” художественно-эстетическим (В. Ф. Ходасевич); “вада зайвого натхнення” (Б. Л. Пастернак).
Першим виконавцем ролі Т. (спектакль Олександрійського театру, що потерпів провал, 1896) був Р. Аполлонский. У знаменитій постановці Художнього театру, у якій, по переконанню К. С. Станіславського й В. И. Немировича-Данченко, відбулося “народження” створеного ними театру, роль Т. грав В. Э. Мейерхольд. Слова чеховського героя про пошуки нових форм мистецтва визначили художницьке кредо майбутнього великого режисера
(2 votes, average: 5.00 out of 5)