Традиційне й новаторське в одному з добутків російської літератури XIX століття. (А. С. Пушкін “Заметіль”)
Сюжет також являє собою розроблену схему добутку на противагу фабулі, що є схемою подій. Відзначимо два найбільш істотні моменти в сюжеті “Заметілі”:
А) За рахунок “фігури умовчання” у новелі створюється “таємнича ситуація”: до самої розв’язки не відомо, що довідався Володимира надворі священика (“Яка звістка очікувала його!” Яке ж? Умовчання…), який секрет “напівбожевільного листа”, отриманого родителями Марьи Гаврилівни від “нещасного” Володимира, у чому причина мовчання Бурмина, що відтягає вирішальне
Таємниця, відповідно до стійкої схеми, пояснюється тільки в самому кінці новели.
Б) Сюжет “Заметілі” даний з подвійним опосередкуванням: по-перше, він викладений від імені поміщика Белкина; по-друге, самому Белкину він розказаний дівицею К. И. Т. (побачений очами “дівиці К. И. Т.”, що розповіла повість Белкину, явно “повітової панянки”).
Система персонажів у першій частині новели здається побудованої за схемою: ” протагоністи-антагоністи-помічники”. Протагоністи – закохана пара (Марья Гаврилівна й Влади мир), антагоністи – перешкоджаючої їхньої
У другій частині звичне розміщення персонажів зруйноване, а стійкі читацькі очікування обмануті: ні антагоністична роль батьків, ні романтичний любовний трикутник (з появою блискучого полковника Бурмина) не відбулися. Батьки виявляються не проти шлюбу Марьи Гаврилівни й Володі (що дискредитує й сам “втечу”) шлюбу Марьи Гаврилівни й Бурмина перешкоджає зовсім не романтична пам’ять першої про загиблий коханого. Нове подання про розміщення персонажів досягається через епіграф з “Світлани” Жуковського з її мотивом “примарного” нареченого: наречена-примарний наречен-справжній наречений. Хто ж із двох наречених (Володимир або Бурмин) примарний і хто справжній? Загадка, але задана не по романтичному шаблоні.
По романтичному каноні примарним повинен бути “помилковий” наречений Бурмин, з відповідними атрибутами (ніч, заметіль). І тут очікування обмануті: примарними виявляється саме Володимира, всі дії якого визначаються літературними штампами – і так і залишаються як би “вигаданими”; Бурмин же, чиє поводження теж погоджене з літературними зразками, при цьому перебуває в повній згоді з побутом і його приписаннями. Побут, а не Література, у підсумку стає вирішальною інстанцією новели – побут, якому належать інші її персонажі; побут, для якого всієї цієї “літературної” історії із втечею немов би й не було (про неї так і не стало відомо; так чи була вона?). У підсумку розміщення персонажів така: любовний трикутник і побут.
На новому рівні повернемося до питання про тему: яка глибинна тема новели? Відповідь: “Побут і літературність”. Як реалізується ця тема, стане зрозуміло при розгляді композиції добутку. Композиція визначається відношенням всіх конструктивних елементів добутку до його цілого. Які ж конструктивні елементи є визначальними в “Заметілі”? Літературні цитати, відсилання й натяки, іронічно зіставлені з побутовими реаліями. Композиція “Заметілі”
Побудована на послідовному сталкивании двох планів – побуту й літературності. Звідси – конфлікт.
Комічний ефект новели досягається завдяки постійному підкресленню невідповідності літературних поведінкових штампів і побутового укладу. Героєві, що переслідує свої скромні цілі, дарма здається, що нічого не варто завоювати лежаче перед ним маленький простір. Під обличчям близьк і доступного ховаються непіддатливі, великі, типові для традиційного побуту величини. В “Заметілі” це по^-особливому підкреслено Володиа Миколайович заблудився на крихітному шматку землі, пятиверстный шлях до Жад-Рина перетворюється в нескінченне крутіння по снігу й заметілі, і все убік. Вузенька площа раптово розширюється, і загальним законам життя – “долі” – дано досить місця, щоб вони могли розігратися, як це їм властиво. Звідси нікчемність і безплідність авантюри – європейського авантюрного сюжету на російському грунту. Навіть стихія (заметіль) не на стороні романтичної літературності, а на стороні побуту.
От ми й прийшли до висновку, що новаторська ідея “Заметілі” – самозаперечення новели; перемога побутового укладу над літературною інтригою.
Іронія тут у тім, що перемога ця досягається шляхом неймовірних, підкреслено літературних збігів. У новелі “Постріл” постріл нікого не вбиває, у новелі “Заметіль” викрадач нікого не викрав, а намічена до викрадення повернулася домийся
(2 votes, average: 3.00 out of 5)