Тонке сприйняття барв і звуків життя (у танках Ісікави Токубоку) В усьому світі люди мають однакові почуття, досить часто розмірковують над однаковими “вічним” проблемами, але літературні та взагалі мистецькі твори представників різних культур, які відображують ці проблеми й почуття, можуть бути дуже несхожими. Особливо це помітно, коли йдеться не про споріднені культури географічно близько розташованих країн, що мали багато спільного в історії, а про такі, так би мовити, над культури, як Схід і Захід. Європейське мистецтво тяжіє до масштабних
полотен і сокочитих барв. Далекий Схід – до графічної точності. Це стосується не лише живопису: в літературі помітний такий самий підхід. У японській традиційній поезії здавна виникли особливі дуже короткі форми віршів: танка і хоку. Слово “танка” перекладається як “коротка пісня”. Танка – одна з найулюбленіших поетичних форм в Японії, що виникла ще у VІІІ сторіччі, але досі не втратила популярності. У п’яти рядках, у тридцять одному складі, найталановитіші японські поети можуть вмістити стільки думок, що представникові європейської літератури вистачило б на цілу повість. Ось як,
наприклад, пише про швидкоплинність життя та вічність кохання один з найкращих поетів Країни Сонця, що Сходить, Ісікава Токубоку: У сине небо ти злітаєш, диме! І так самотньо гаснеш-танеш, диме! На мене ти подібний, правда? Так, це він, незабутній той поцілунок! Жорсткість форми вимагає добирати найточніші з можливих образи, але, щоб знайти саме найпотрібніші, треба бути дуже спостережливим, вміти вловлювати сутність речей і явищ, про які згадуватиметься у віршах, взагалі, відокремлювати головне від другорядного і при цьому відчувати внутрішню гармонію світу. Характерно, що до цієї поетичної форми часто зверталися монахи, що роки проводили в медитації. У пухнасту снігу кучугуру – гарячими щоками! Отак би покохати..: пише Ісікава Токубоку в XX столітті тими простими, але напрочуд точними словами, як це колись робили його попередники. Передане у вірші почуття відверто не назване, але читач його може зрозуміти краще, ніж якби це було висловлено прямим текстом. Для того, щоб досягти такої майстерності, потрібне дуже тонке сприйняття дійсності, за якого частинами цілісного образу стають і барви, і звуки, і будь-які відчуття, але на перше місце цього комплексного сприйняття у вірші вийде щось найголовніше, те, що передасть головну сутність. Дивлюсь на замурзані руки, а нібито бачу, що сталося з серцем моїм. У цьому вірші Токубоку стан душі зображується через зовнішній, зоровий образ, при цьому знову виникає ціла картина, що має свої власні барви. Це ми можемо побачити в будь-якому його вірші: кожен має свій неповторний відтінок, який тому й кидається в очі, що не змішується з іншими кольорами. Я аж завмер – листочком платана вітер торкнувся губи. Тут уже інші барви та звуки, але знову так само прозорі та чисті. Щось дуже проникливе і хвилююче ховається в цій зовнішній простоті. Навіть для людини, що належить до іншої культури. І не дивно, що співвітчизниками Ісікави Токубоку його творчість була оцінена настільки високо, що ім’ям цього поета названо місяць.
