Тема волі у творчості Пушкіна
Огда це буде і як народ знайде волю – це питання особливий і у Творчості Пушкіна один з найважливіших. Досить сказати, що його дослідженню присвячені багато сторінок таких добутків, як ” Борис Годунов “, “Дубровский”, ” Історія Пугачова”, ” Капітанська дочка “, “Сцени з лицарських часів” і ін. Відповіді на нього так само, як і на загальне питання про народ, Пушкіну знайти не вдалося, але віру в неминучість торжества народної волі він зберіг до кінця своїх днів. Ця віра надихала його гімни волі до грудневої катастрофи:
*
* Плавцям я співав…-
* вона ж надихає його тепер:
* Я гімни колишні співаю…
* “Арион” (1827)
Але адже про тім же сказано й у четвертій строфі “Пам’ятника”. Висновок цей в основі своєї вірний. І, відправляючись від нього, можна було б продовжувати наші міркування далі. Але в Пушкіна є вірш, начебто б і написане тільки для того, щоб перевірити справедливість цього висновку. Вірш “З Пиндемонти” не належить до числа найбільш популярних пушкінських віршів, і тому його необхідно тут привести повністю:
* Не дорого ціную я голосні права,
*
* Я не нарікаю про те, що відмовили боги
* Мені в солодкій долі оспоривать податки, И
* чи заважати царям один з одним воювати;
* И мало горя мені, чи вільно печатка
* Морочить дурнів, иль чуйна цензура
* У журнальних задумах стискує баляндрасника.
* Все це, бачите ль, слова, слова, слова
* (Прим. Пушкіна.)
У сучасному пушкінознавстві концепція, що тут згадується, зрозуміло, відкинута, але значеннєве співвідношення двох цих написаних майже одночасно віршів “З Пиндемонти” і “Пам’ятника” – дотепер ще не вивчено. У вірші “З Пиндемонти” мова йде про політика, і одне це дозволяє віднести його до політичного або, точніше, до публіцистичної лірики. Виходить, треба прочитати його в контексті пушкінської публіцистики по-перше й у контексті соціально-політичних обставин 30-х років по-друге.
У літературній діяльності Пушкіна публіцистика у власному змісті цього слова й публіцистична лірика займають немаловажне місце. Тому природно, що він завжди серйозно й зацікавлено стежив за сучасною йому журналістикою. Після повернення з посилання він брав безпосередню участь у редагуванні журналу “Московський вісник”, а пізніше – “Літературної газети”. З осені 1831 року Пушкін наполегливо клопотав про те, щоб йому дозволили видавати політичну газету з літературним додатком. Довірити Пушкіну видання політичної газети Микола I, звичайно, не захотів, але після тривалих дротиків дав згоду на видання (починаючи з 1836 року) літературного журналу по чотирьох номера в рік. Пушкіна об’єднав навколо “Сучасника” кращі літературні сили: на його сторінках друкувалися Твори Гоголя, Жуковського, Тютчева, Баратинського, Языкова, Кольцова, В’яземського, Дениса Давидова, В. Ф. Одоєвського. Улітку 1836 рооку всі праціі Пушкінаа бубули присвяченіому журналуу: у червні він додруковуввав другийий його номер і одночасно збиравв і підготовлявв матеріалии для трет і четвертогоого, написсав шіість більшихих статеей, понад п’ятнадцят редакційні замітки й кілька десятків історичних і літературних анекдотів, об’єднаних у цикл “Таые Т1до”; крім т, він закінчував у ц час роботу над “Капітанською дочкою”. І всі ці безцінні скарби були призначені для “Сучасника”. Тоді ж (5 липня) було написано й вірш “З Пиндемонти”. Цілком імовірно, що й воно повинне було бути надруковане там же.
Але якщо навіть допустити, що воно було б надруковане в “Сучаснику” анонімно й ніхто не догадався б, що його автором є сам Пушкін, те й у такому випадку буквальне розуміння рядків про печатку й про журналістів були б малоймовірним: адже передплатники журналу названі тут дурнями, а сам видавець, мимо волі якого вірш, звичайно, не могло з’явитися на сторінках його журналу, якщо не прямо, те побічно зізнається, що він їх морочить!
Ще більше противляться буквальному розумінню слова про “чуйну цензуру”. Оповідання й анекдоти про надмірний, полицейски тупої причепливості царської цензури знали в ті роки всі, хто хоч небагато цікавився літературою. Відомо було також, що Пушкіна цензура читала з подвоєною підозрілістю. Особливо тяжким був її нагляд саме в 1836 році, коли видавався “Сучасник” . “Важко, нема чого сказати,- скаржився Пушкін Д. В. Давидову,- і з одною ценсурой напляшешься; яке ж залежати від цілих чотирьох? знаю, чим провинилися російські письменники… Але знаю, що ніколи не бували вони пригноблені, як нині…
Ценура справа земське; від її відокремили опричнину – а опричники керуються не уставом, а своїм крайнім розумінням”. Тут у розмові про цензуру Пушкін згадала опричнину, раніше він порівнював неї з інквізицією – таке була його постійна й стійка думка. Видимо, і із цієї причини так важко дався йому вишуканий комплімент цензурі. У чернетці спочатку був образ у знайомому вже нам середньовічному дусі:
* Або несе цензурні вириги;
* потім з’явився зм’якшений варіант:
* Або соромливої обплутана цензурою;
* потім випробувана антитеза:
* Иль натхненний розум… цензурою;
* і ще – у тій же негативній тональності: грізна ценура;
* нарешті, виникла хвалебна інтонація: важлива цензура;
* і тільки на закінчення цієї болісної роботи був знайдений остаточний, саркастично відкритий варіант: чуйна цензура!
* Але цими, без особливих утруднень розпізнаваними сигналами іронії Пушкін не обмежився. Перша частина вірша завершується віршем:
* Все це, бачите ль, слова, слова, слова!
* Треба насамперед звернути увагу на слівце “бачите ль”. Воно віддавна має стійке іронічне фарбування й тут як би передвіщає складну зміну іронічних значень.
На початку XIX століття було вже добре відомо, звідки взяте фраза про слова. І Пушкін посилався на Шекспіра, напевно, не заради того, щоб свою “освіченість показати”. Найімовірніше, він сподівався, що ця дивна (тому що непотрібна) виноска збудить цікавість читача, і він відшукає й перечитає відповідний епізод трагедії (акт II, сцена 2): “Що читаєте, мілорд?” – запитав Полоній; “Слова, слова, слова”,- відповів йому Гамлет. Полоній завжди був твердо переконаний, що всі високі поняття й принципи, про які пишеться в книгах, не більш ніж слова, слова, слова! Повернути читачеві вихідний зміст гамлетівської репліки необхідно було тому, що в повсякденному ходінні в якості “крилатого” вираження вона ототожнювалася з переконаннями не Полонію, а Гамлета й стала, таким чином, однієї із самих “значних” формул розхожого гамлетизму. Обиватель згадував про неї, коли хотів відвести беспокоящие його совість поняття про цивільні права, яких він не мав і не сміливий вимагати, про волі й, зокрема, про волю друкованого слова, що, як він, обиватель, разом із Хлестаковым думав, потрібна тільки баронам Брамбеусам і Тряпичкиным – щоб удобней було “морочити дурнів”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)