Тема твору “У війні”, “про війну” і “на війні”
Часто ЧУЄМО: “У війні”, “про війну”, “на війні”. Дивно: пропускаємо мимо вух не здригаємося, навіть не зупиняємося. Тому що ніколи? Або тому, що, “всі знаючи про війну, ми не знаємо тільки одного що це таке? Але ж Війна – це прежд усього смерть. Не взагалі смерть, а смерт конкретної людини. Необхідно остано витися й подумати: такої ж людини, ка я. А я завжди поспішаю, мені ніколи. Але вес-та ки останнім часом все частіше й частіше ид з букетом польових квітів до Вічного огнн Для мене в його трепеті – визнання живі мертвими
Світлом
Весело щебечуть птаха, шелестить листя, а пам’ять повертає до трагічних сторінок повести Бориса Васильєва “А зорі тут тихі”. Загинули все дівчини, і із загибеллю кожної з них “обірвалася маленька ниточка в нескінченній пряжі людства”. Гостро відчуваю зараз гіркоту від невозвратимое-ти втрат, а слова старшини Васкова сприймаю як трагічний реквієм: “Тут у мене болить, – він тикнув у груди,
Як до незагойної рани, доторкаюся до повісті Костянтина Воробйова “Убиті під Москвою”. Це добуток не прочитаєш просто так, на сон прийдешній, тому що від нього, як від самої війни, болить серце, стискуються кулаки й хочеться єдиного: щоб ніколи не повторилося те, що відбулося із кремлівськими курсантами, що загинули під Москвою. Навчальна рота йшла на фронт. Їх було двісті сорок чоловік. Молоді, гарні хлопці, збройні “новітніми гвинтівками”, які придатні були лише для парадів, ішли молодецьким кроком по площі. Письменник постійно вихоплює з безликої безлічі одне-два веселих особи, дає нам можливість почути чийсь дзвінкий, хлоп’ячий голос, побачити Олексія Ястребова, що несе в собі “якесь невгамовне притаившееся щастя” і радість від відчуття краси ранку й гнучкості свого молодого тіла. Курсантів переповняє почуття радості й щастя, а мені хочеться кричати від болю: адже за назвою повести я знаю, що всі вони загинуть. Через кілька днів будуть перші жертви, перший бій і перший божевільний страх перед смертю, буде й перша бурхлива радість перемоги… Але закінчиться все це трагічною загибеллю роти, описаної Воробйовим разюче сильно. Тремтіння землі, “огидне виття бомб, що наближаються,”, фонтани вибухів, зім’яті каски, поламані гвинтівки, автоматні черги – це справжнісіньке пекло війни, в епіцентрі якого – курсанти, “до краплі схожі один на одного, тому що всі були з розкритими ротами й знекровленими особами”. К. Воробйов не показує фінал цієї сцени. Не знаючи деталей, я знаю головне – рота винищена
Кров’ю серця написана й повість К. Воробйова “Це ми, Господи!” – ще одна сторінка, сама кошмарного й нелюдська, з літопису другої світової війни. У цьому добутку ми бачимо новий трагічний лик війни – плівок. У полоні були різні люди; мужні знаходили сили боротися, улаштовували втечі; слабкі скорилися й чекали своєї долі – такі викликають тільки жалість і презирство. Але вес полонені заслуговують милосердя
У самому заголовку повести чується голос-стогін змучених полонених: “Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське”. Потрясають картини полону, у яких відбилася неймовірна трагедія безвинних жертв: “У таборі були есесівці, збройні… залізними лопатами. Вони вже стояли, вишикувавшись у ряд. Ще не встигли закритися ворота табору за виснаженим майором Величко, як есесівці з нелюдським гиканням урізалися в гущавину й почали вбивати їх. Бризкала кров, шматками летіла зрубана ударом лопати шкіра. Табір огласился риком убивць, що посатаніли, стогонами що вбивають, важким тупотом ніг у страху людей, що металися. Умер на руках у Сергія капітан Миколаїв. Лопата глибоко ввійшла йому в голову, роздвоївши череп”. Безмірні страждання, моторошне обличчя напівживих істот, кістяків, обтягнутих шкірою, стогін, що виривається із закривавленого рота: “Це ми, Господи”, – картини, що обрушилися на мене зі страшною силою. Що ж очікувало людей? Воля? Так, але дуже короткочасна, а потім знову полон, але тепер уже в радянських концтаборах, де людське життя перетворювалося в табірний пил…
Сьогодні молодята несуть до гранітних постаментів квіти, щоб поклонитися світлої пам’яті тих, хто зберіг для них сьогоднішній день і можливість здійснити свою мрію. І саме в цю мить чітко розумієш, як справедливі рядки поета: У восъмидесятихрождени, Війни не знаємо ми, і все-таки Якоюсь мірою всі ми теж Повернулися з тієї війни
(2 votes, average: 5.00 out of 5)