Тема подвигу в одному з творів літератури
Герой, героїзм, героїчний… Ці слова з дитинства входять у наше життя, формуючи в людині риси громадянина і патріота. Важлива роль у цьому процесі належить російській літературі, в якій зображення подвигу людини було і залишається традиційним ще з часів “Слова о полку Ігоревім” і “на морі”. У російській літературі XX століття подвиг людини виявляється тісно пов’язаним з темою Великої Вітчизняної війни, що стала воістину “народною війною” для наших співвітчизників.
Серед пройшли цю війну було багато майбутніх письменників:
Добровольцем Великої Вітчизняної, які пройшли її від початку до кінця, став і Борис Львович Васильєв, автор багатьох книг, присвячених цій святій для кожного темі.
Найбільшою популярністю користується повість Б. Васильєва “А зорі тут тихі…”, в якій з особливою проникливістю виражена думка про несумісність війни з природою людини, тим більше жінки, покликаної дарувати життя.
Але мені хотілося б у своєму творі звернутися до роману Б. Васильєва “В списках не значився”, який був опублікований в журналі “Юність”
У центрі роману – доля молодого лейтенанта Миколи Плужникова, який прибув до місця служби – в Брестську фортецю – пізно ввечері 21 червня 1941, а тому й не встиг потрапити в список складу гарнізону, але став згодом останнім захисником героїчної фортеці.
“У списках не значився” – це історія становлення героїчного характеру, мужніє у вогні війни.
Роман композиційно ділиться на три частини, хронологічно що продовжують один одного.
Отже, Коля Плужников прибуває в Брестську фортецю в ніч на 22 червня 1941 року. Він майже ще хлопчик, дуже наївний і безпосередній. Але в цій наївності укладена, мені здається, велика правда часу, який Б. Васильєв малює, уникаючи й натяку на модернізацію, осучаснення минулого на догоду моді, влади і т. п.
Коля щиро впевнений, що відома повідомлення ТАРС, в якому чутки про початок війни названі провокацією, вичерпує всі проблеми: “У нас з Німеччиною договір про ненапад. Чутки про концентрацію німецьких військ у нашого кордону… є результатом підступів англо-французьких імперіалістів “. А на питання про те, чи буде війна, юнак швидко відповідає: “Це буде швидка війна. Найголовніше – це вирішальна могутність Червоної Армії. На ворожій території ми завдамо ворогові нищівного удару “. Нам, людям початку XXI століття, що знають про тяжкі відступах Червоної Армії в 1941 році, про страшний харківському оточенні 1942 року, ці слова героя неможливо читати без гіркої посмішки.
Але не для того, щоб посміятися, Б. Васильєв вводить на сторінки роману свого Колю Плужникова. Це, якщо хочете, вихідний момент в розвитку героя.
Війна різко змінює життя і свідомість Миколая. Ціною тяжких помилок, пізнавши високу любов і низька зрада, Плужников приходить до розуміння того, що від його особистої участі залежить багато чого.
Не відразу вдалося пройти Миколі ту “науку ненависті”, про яку писав М. А. Шолохов. У другій частині роману відбувається перехід героя в новий стан: перетворення хлопчика у воїна, в “товариша командира”.
Однак мені здається, що перша і друга частини є своєрідною зав’язкою до третьої частини. Ось коли загинули всі друзі Плужникова, коли він залишається єдиним діючим бійцем у зайнятою, але непереможеної фортеці, розгортається основна дія роману. Різко змінюється тон і навіть ритм оповіді, йдуть драматичні ноти військового сюжету, зникають описи бойових епізодів; виникає високий психологічний сяють, на зміну драмі приходить висока, що перетворює юнака у Героя трагедія, кульмінацією і розв’язкою якої одночасно стає остання глава роману. Звідси й урочистість, і особливий, значущий сенс кожної фрази.
Нескорений син нескореної батьківщини не відчуває себе переможеним. Брестська фортеця не впала, а просто закінчились кров’ю, і Плужников – остання її крапля. Він вище смерті, виходить, вище забуття.
Напівживого, голодного Плужникова бояться фашисти: “Біля входу в підвал стояв неймовірно худий, вже не мав віку людина…, довге сиве волосся стосувалися плечей. Він стояв, суворо випроставшись… і, не відриваючись, дивився на сонце осліплими очима. І з цих немиготливі, пильних очей нестримно текли сльози “.
Подвиг Плужникова настільки високий, що він вражає навіть ворогів. Коли він ішов до санітарній машині, “раптом німецький генерал, клацнувши каблуками, скинув руку до козирка. Солдати витягнулися і завмерли “. Але той, кому віддавали честь вороги, вже нічого не бачив. Він був вище слави і вище смерті. “Він йшов гордо й уперто, як жив, і впав лише тоді, коли дійшов”.
Неможливо читати без сліз цю останню главу роману, у якій автор жодного разу не назвав свого героя на ім’я. На початку роману він був для нас Колею Плужниковим, потім “товаришем командиром”, а прощаємося ми з невідомим російським солдатом, чиє ім’я навіки залишилося в народній пам’яті, хоча сам він і в списках не значився.
Я думаю, що тема подвигу вічно буде існувати в російській літературі не тільки тому, що пам’ять про героїв не вмирає в наших серцях, а й тому, що в наші дні, на жаль, знову гинуть дев’ятнадцятирічний хлопці, а матері знову надягають траурні одягу.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)