Тема 32. Богдан-Ігор Антонич – Література XX ст
IV. Література XX ст.
Тема 32. Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Нині – територія Польщі.
У 1928р. Богдан-Ігор поступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю “слов’янська філологія”. Паралельно із загальними філологічними студіями й поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому
Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав співпрацювати у львівських українських журналах, збірниках, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.
6 липня
Перша збірка поезій Б.-І. Антонича “Привітання життя” вийшла 1931 року, коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: “Три перстені” (1934) та “Книга Лева” (1936). Уже після смерті поета побачили світ “Зелена євангелія” (1938) та незакінчена збірка “Ротації” (1938).
Б.-І. Антонича називають українським Рембо.
Світ тем і образів Антоничевої поезії формувався й розвивався під впливом двох потужних відчуттів: відчуття закоріненості в рідне лемківське середовище й переживання, переосмислення єдності Всесвіту, який для Антонича був сповнений таємниць і загадок, а людина бачилася його невід’ємним складником, часткою світової гармонії.
“Поезія Б.-І. Антонича – це національно-релігійна картина світу, реконструйована на базі творчого сприйняття української міфології та міфопоетики Кобзаря” (О. Пономаренко).
Особливості творчої манери Б.-І. Антонича
1. Культивування поганства (язичництва) як еталону природності;
2. міфологічне світосприйняття;
3. поганські та християнські мотиви служать поетові будівельним матеріалом для власного поетичного міфу;
4. афористичність;
5. особлива метафоричність віршів. За спостереженнями Н. Варич, саме метафора через її здатність раптово зближувати два явища, створюючи нову художню реальність, найбільше відповідала головній меті поета:истворювати окрему дійсність, а не відтворювати наявну;
6. руйнування асоціативних стереотипів;
7. активне образне використання лексики на позначення побутового життя українців;
8. філософське переосмислення біблійних мотивів;
9. природа в Антонича персоніфікована та набуває символічного та міфологічного значення;
10. мотиви круговороту, відродження природи, які посідають центральне місце у поезії Антонича, вказують на можливість повернення до початку людського життя, до дитинства;
11. спроба віднайти втрачену в цивілізації гармонійну єдність людини та космосу природи.
“Різдво”
Народився Бог на санях
В лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
І принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
Крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії місяць –
Золотий горіх.
Аналіз вірша “Різдво”
Вірш “Різдво” належать до збірки “Три перстені”. Назва збірки має глибоке філософське підгрунтя, адже трьома перстенями є перстень пісні, перстень молодості і перстень ночі. Вірш Б.-І. Антонича “Різдво” – чи не найглибша спроба в українській модерністській поезії осягнути міф про народження Христа, який у поетичній уяві перенесено в Україну, хоча важливо уточнити географічний простір, у якому відбуваються події, адже Україна Б.-І. Антонича – це насамперед його рідна Лемківщина.
Як зауважує С. Росовецький: “Однією із світоглядних передумов ідеї перенесення біографії Ісуса Христа в Україну було загальноєвропейське середньовічне сприйняття історії. Відомо, що середньовічна людина не помічала повільних змін у суспільстві та природному середовищі, а в сучасності бачила лише повторення того, що вже було раніше. То не дивно, що вже візантійські іконописці переодягли персонажів Біблії у свої хітони, туніки, гіматії та мафорії, а на берегах середньовічних західних рукописів вони з’явились у строях “варварських” королів, лицарів і селян”.
Цілком слушною є думка Д. Павличка, який стверджував, що “Антонич нагадує народних різьбярів, що обличчя розп’ятого Христа творили на взір свого обличчя або частіше на взір обличчя того жебрака, що тинявся попід лемківською церквою”.
В Антонича народження Христа змальовується вже не як здогад царя Ірода, а як подія поетичної реальності. І хоча вірш “Різдво” звучить ідилічно, але в рядках “Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі…” є й нотка неспокою: “на санях” у давнину – і не таку вже й далеку (подекуди ще на початку XIX ст. ) – ховали небіжчиків.
У вірші “Різдво” в зимовий час відбувається щось особливе, матеріальне – у Дуклі народився Бог на санях. Образ “саней” одразу налаштовує сприйняття на очікування небезпеки. Проте, можливо, варто враховувати ось який компонент: час Різдва, час народження і смерті Христа не має лінійності; це міфічний час, в основі якого – цикл, вічний колообіг, адже щороку в той самий період це дійство повторюється, Христос ізнову народжується, а потім знову гине. Поет трансформує історію своєї землі – він перетворює лінійний хронос (час) на циклічний і лінійний водночас, адже історія Лемківщини як певного географічного регіону – це лінійна модель розвитку, але саме в цьому місці (не в Палестині, а на Лемківщині) народжується Бог. Отже, поет замикає цикл, підводячи до джерел виникнення лемківського космосу міф про народження Христа. Поет навіть конкретизує місцевість, де народився Бог, – це Дуклі.
Другий образ, який виникає у вірші, – це образ Марії. Дитя тільки-но народилося, але час міфу – це особливий час, сконденсований, вічність опроявлює себе за мить і мить, навпаки, триває вічність.
Складними є образи місяця – золотого горіха в долоні в Марії (можливо, йдеться про Богородичний хліб, специфічна паляниця). Золотий колір передовсім асоціюється з Божественним. Образ руки, у якій Божа Мати тримає місяць-горіх, символізує, нібито Марія все ж таки має волю над тим, що станеться, ніби вона своєю рукою може вирішити долю сина. У будь-якому разі можна сказати про те, що аналізована поезія Антонича має два плани: людський і Божественний, земний (реальний) і міфічний (сакральний, безкінечний).
Для розуміння поезії Б.-І, Антонича “Різдво” варто вдатися й до фонічного аналізу. Так, дослідник Ігор Качуровський зазначає, що “часом звукова організація символічної поезії допомагає ліпше розкрити її зміст і сама набуває певного символічного значення”. Звук “у” для дослідника передовсім асоціюється зі смутком і тугою. Особливе символічне навантаження має й звук “л” – це один із тих звуків, що їх найчастіше вживають поети у символічному значенні. Натомість, де “л” співдіє, за висловом Качуровського, з “р”, символіка перетворюється в містику.
Як можна помітити, у вірші Б.-І. Антонича “Різдво” поет найчастіше вдається до використання звуків “у”, “л”, “н”. Другий звук, як було зазначено, вказує на символічне значення поезії, адже сам звук має символічне навантаження, перший – асоціюється зі смутком, тугою. Також хочеться зауважити й щодо вживання звуку “ц” у вірші “Різдво”. Цей звук спричиняється до доволі специфічних асоціацій, певної ляльковості, поцяцькованості.
Таким чином, у вірші Б.-І. Антонича “Різдво” поет спробував по-своєму осягнути міф про народження Христа.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)