БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ – ЄДНІСТЬ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ, ЗВ’ЯЗОК МІЖ СТАНОМ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ ТА ДОВКІЛЛЯМ

“Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко…” Але для того щоб написати ці рядки, вій мусив стати людиною. Постать Антонича, нехтувана за радянських часів, набуває все більшого значення в умовах української державності й свободи. Безперечно, це один з українських поетичних геніїв XX ст. Його метафори ведуть до усвідомлення духовного, вищого й незбагненного начала в людині, а саме осмислене буття він малює як пробуджувану таємним провидінням волю до творчості. Хоч знаємо, що своє тривання в світі

він метафізично поширює й на час до свого народження, хочеться все ж починати звичайним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові.

Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, поступаючись місцем змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу – смерть і штовхнула його в її обійми. Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талант обов’язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб’ється крізь перепони провінційного мислення на дорогу передових думок свого часу, дорогу, яка поєднує національного

художника із мистецтвом світовим і в той же час із найглибшими і найродючішими пластами рідної землі й рідної культури.

Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що “висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківської. І в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим в неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів”.

Врослість Антонича в шевченківську традицію може бути незрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравого соціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був ще й співцем української природи, і тут він дав пишний пагін – конар Антоничевої пейзажної лірики. Але Антонич молився і до Шевченка-революціонера, пророка української державності:

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

Ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,

У куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг,

Бо знаємо, що, мов тавро, понесемо в життя

Печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі

“Шевченко”.

Антонич любив демонструвати свою аполітичність, але він не був байдужим до національно-визвольних рухів і змагань нашого народу, до боротьби за волю України. Показовим твором щодо цього можуть бути “Крутянська пісня”, “Навпроти тьми, неволі, горя…”, “У січневе свято”, “Листопад”, твори, присвячені подіям 1918 року, коли

Нові бійці, нові поети виступали,

Вночі Грушевського хилилась голова,

Коли складав рядки нових універсалів

І змістом буряним запалював слова

“У січневе свято”.

Так, це була політична лірика, нехарактерна для філософського мислення Антонича, набагато слабша від віршів, що їх писали на ті ж теми Євген Маланюк, Святослав Гординський та багато інших поетів, які мали вроджений публіцистичний хист. Антонич не зумів утриматися від газетних, шаблонних декларацій, проти яких сам виступав, що свідчить не так про його непослідовність, як про нестримний патріотизм, котрий він жодним чином не міг інакше заспокоїти, хіба що зворушливими окликами на честь героїв, загиблих за незалежність України.

2

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця тепер на території Польщі.

Хата Антоничів не збереглась. Але біля того місця, де вона стояла, коло церкви, в центрі села, збудовано скромний пам’ятник, бронзовий барельєф на бетонній стелі – досить гарне зображення обличчя поета. Пам’ятник поставлено 1989 року заходами львівських письменників за ініціативи Романа Лубківського і завдяки його організаційній наполегливості.

2001 року в польському повітовому місті Горлиці організовано кімнату Богдана-Ігоря Антонича в приміщенні місцевого краєзнавчого музею. Тут можна оглянути предмети матеріальної культури лемків із села Новиця, фотографії й книжки, що розповідають про малу батьківщину поета, як про край особливих народних і релігійних традицій, нерозривно пов’язаних з Україною.

Новиця – мальовниче гірське село. Пасовища, поля й городи на схилах гір, темно-сині смерекові ліси, дзвінкі ручаї, звори й потоки – краєвиди, оспівані Антоничем, тут є реальністю. Тут, у Новиці, побачив світ поет, і той світ був йому прекрасним, допоки очі не доглянули людської убогості, яка на тлі розкішних пейзажів здається страшнішою, ніж на фоні одноманітного рівнинного овиду.

Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м’якими й веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту печаль, про яку згадує його гімназіальний учитель Л. Гец: “В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші”. Урбаністичні мотиви й образи з його останньої книжки “Ротації”, напевне, пов’язані з тими враження ми, які витис на дитячій душі похмурий в ті часи Відень – столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: “Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам’ятав. А щоб не потрапити під колеса авто, увесь час ішов хідником попід самими мурами”.

1919 року брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає з Но-виці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Львівщині.

Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про пістунку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Сяноці Антонич горнувся до українського товариства студентів?

Говірка лемків – одна з найдальших приток Дніпра загальноукраїнської мови – була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість від Наддніпрянської України, а також тодішню економічну й літературну відсталість Лемківщини звично використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати їхню діяльність, адже вона роз’їдала національну свідомість лемків.

Але ні в “московську”, ні в “польську віру” Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, а також простим новицьким дівчатам, що наймитували у священиків, бавлячи піснями їхніх дітей.

Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, “не любив вириватися вперед”. Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича музикою. Він не лише любив грати на скрипці, а й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ “грала ціла гімназія”.

Музичне обдаровання – ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.

З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка Антонича “Привітання життя”, яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Майже одночасно з “Привітанням життя” поет готував збірку релігійної лірики під заголовком “Велика гармонія”. Знаменно те, що він не опублікував її. Ця книжка – наслідок класичного виховання молодої душі в класичному святенницькому середовищі. Чи був не задоволений нею поет, чи вважав, що вона є інтимною розмовою з Богом, таїною, яку не розголошують? Про це скажемо далі.

Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією в його житті – виходом у світ другої збірки “Три перстені”. Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські відкриття, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота “Трьох перстенів” співвідноситься з образною ускладненістю деяких інших його творів, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: “Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу”. Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався як славіст). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє неабияку роль у зростанні напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусив мешкати.

За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, “Книга Лева”, вийшла за його життя, 1936 року. Дві інші – “Зелена Євангелія” і “Ротації” – посмертні видання, датовані 1937 роком.

На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою “Довбуш”, над мистецтвознавчими, теоретичними статтями, над романом “На тому березі”, який, на жаль, так і не був закінчений.

Б липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга – запалення легенів – підкосила його навіки.

Поет похований на Янівському цвинтарі у Львові. На його могилі стоїть скульптура відомої майстрині Феодосії Бриж, твір, який є відбитком життєствердної філософії співця “млосної зелені” й “полум’яної блакиті”.

“Привітання життя” – це насамперед жорстока школа поетичної форми. Антонич випробовує тут свої сили, ставлячи перед собою розмаїті завдання на винахідливість у римуванні, звуковій будові рядка, ритмомелодиці строф і цілих віршів. Прикладом задачі на поєднання ритму, мелодії і навіть графічного зображення вірша може послужити закінчення поезії “Осінь”:

П’яне піано на таніні трав

Вітер заграв.

Спіють дні все менші,

Нерівні, діють по півночі півні

І

Ості, осокори,

Рій ос

І ось

Вже осінь

І

Осінь

Інь

Нь.

Свої завдання поет виконує інколи так, що не досвідчене в поетичних справах око ладне прийняти силувані вправи за легкий труд натхнення. Наприклад, сонет “І”. Всі рядки його починаються і закінчуються звуком “і”. Зроблено це майстерно. Але, як тільки звукова таємниця вірша стане відома читачеві, він уже не зуміє прочитати цей твір, як читають поезію, тобто не зможе зворушитися почуттям поета, пройнятися його настроєм і думкою. Читач – навіть найдоброзичливіший – обов’язково спіткнеться на якому-небудь “і” й мимоволі ще раз переконається, що він таки “має в руках” секрет поетичної форми. Мала дитина проколює м’яч, щоб дізнатися, “що там усередині”, а потім викидає геть, як непотріб, його охлялу гуму. Читач трохи схожий на дитину. Він завжди дивується тужавістю думки поета. Пізнаний секрет форми – це та дірка, якою втікає зміст із поезії…

Найчастіше зраджувала Антонича сонетна форма. Не тому, що він упоратись з нею не міг, а тому, що за неї він брався з надзавданням, добираючи спеціально що-найрідкісніших рим. Деякі з тридцяти сонетів – цієї основи першотвору Антонича – нагадують будівлі з величезних камінних брил. Ні зовнішньої грації, ні чарівної світлості, ні холодної функціональності нема в цих спорудах. Вони лише одним викликають подив: за допомогою якої техніки тяжеленні й неоковирні блоки були підняті й вмоцовані в стіни. Здається, що на заздалегідь виписаних зі словників римах видно плями авторського поту, зроненого в час допасування змісту до звукових рамок суворого сонетного канону.

Щоб дізнатися, як робленість форми спричиняє робленість змісту, прочитаємо уважно сонет “Божевільна риба”:

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,

Мелод’ї грає на каміння флейті,

А в білих пін хвилястогривім рейді

Риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,

Та, сонця колесом побита в леті,

Упала вниз. Відтоді є в хвиль меті

Самітна та німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,

Не заспокоїть сірини багонце

Чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш срібнясте волоконце,

І вверх глядиш, мов навіжена риба,

Яка побачила хоч раз вже сонце.

Мовні й змістові кострубатини цієї речі самі впадають в око. Тут і словниковий раритет “мето”, який загалом має право бути в поезії, але, очевидно, в такому контексті, щоб не давати до нього примітку. Тут і неповороткий синтаксичний діалектизм “Відтоді є в хвиль меті самітна та німа, хоч молода”. Тут і звукова інструментовка (“чужа ржа біржі, гниль коржава гриба”), через яку розвалюється логічна цілість рядка і нищаться його зв’язки з іншими рядками.

Щедрість, з якою аж до переситу сипле Антонич алітераціями в першому рядку “Божевільної риби”, виявляється і в інших віршах: “Шумить життя журливе жовте жито…”, “Лисніє липовий липневий липець, липучий і лискучий…”, “Над морем в хмарах марить чорна галич..,, “Шумить і шамотить шумка шума…”., “В яслах яру ясний ятер ятрить яструба…” і т. ін. Але не всіляке багатство в поезії, як і в житті, є доброю прикметою. В усякій літературній орнаменталістиці слово губить понятійність, яку покликано нести. Ніби над звукописом ранніх своїх творів роздумує Антонич у “Книзі Лева”:

Узори гарних слів, мережка,

Екстракти мови в срібній чаші –

Хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша

І орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Єдиної міри для поезії нема, і тому її не міг знайти Антонич. Але багато мір для свого мистецтва – а. серед них і почуття міри – знайшов він у “Привітанні життя”. Філологічно-експериментальний курс поетики цієї книжки дав Антоничеві дуже багато. Насамперед підвищив загальну культуру його вірша. Слово стало податливим, думка – вперто ясною.

Та було б несправедливо вважати, що перша книжка нашого поета була тільки якоюсь алхімічною лабораторією, де добувалося золото для “Трьох перстенів”, Навіть свої формалістичні витівки поет, як ми бачили, прагнув підкорити природному розвиткові мислі. Ніде в нього форма не допущена до необмеженої влади, ніде не виявляє диктаторської зарозумілості, що неодмінно приводить до глупоти і нікчемності всього твору.

Поетичне учнівство Антонича треба узгляднити з наукою мови взагалі, яку змушений був пройти поет, що, як згадують його товариші, на першому році університетського курсу розмовляв ще лемківським діалектом. Антоничева похопливість і ненасить щодо вивчення рідної мови зумовлена була розгубленістю, яку відчував кожний галичанин, намагаючись писати українською літературною мовою, і свідомістю потреби писати для загальноукраїнського читача, яка приходила тільки до деяких західноукраїнських письменників. Антоничева мова не схожа на ту мову, якою писали тоді його земляки. Велика заслуга Антонича й полягає в тому, що, крім непохитних мистецьких вартощів, його поезія несе самою мовою своєю ідею одності лемків з усім українським народом.

Тяжко давалася наука мови синові “землі вівса та ялівцю”. Особливо багато мороки було з наголосом, який в діалекті лемків постійний, на другому складі з кінця слова, як у польській мові. Чи не тому слова в рукописах Антонича мають познаки наголосу. Звичка наголошувати на письмі слова не покидала поета навіть тоді, коли він переписував у свої блокноти вірші Рильського і Тичини. Навіть тоді, коли вже, як стверджували рецензенти його другої збірки, він опанував літературну мову і про нього захоплено говорили: “Чиж то справді лемко міг так грунтовно мовно переродитись на правдивого наддніпрянця? “

Процес творчості не може проходити, здавалось би, під наглядом мовного контролера. Натхнення насамперед вишукує з блискавичною швидкістю у свідомості поета слова материнські, слова найрідніші, слова, що творили людину з немовляти, слова, які завжди нам здаються найточнішими. Якщо ж їх у процесі творіння забракує мовний редактор, натхнення зніяковіє, засоромиться своєю роботою – і тут творчості кінець. Вільно працювало натхнення такого геніального поета, як Василь Стефаник. Воно було допущене до найдивніших слів досвітку Стефаникового життя. Воно брало їх і не оглядалося – за ним ніхто не стежив. Зовсім інакше мав проходити творчий процес в Антонича. Цей дивовижний талант умів назбирані в книжках та наготовані пам’яттю холодні лексеми нагріти, злютувати з ними враження свого дитинства, зробити “словникові холодини” частиною свого поетичного єства.

Вже в “Привітанні життя” знайдемо немало поезій, досконалих мовою і правдивих за громадським настроєм.

Не хочу більш писати віршів, складати ямби та трохеї.

Чи вирізьблені з слів мосяжні потрібні ще кому сонети

Тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,

Як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети

“Ніч”.

Антонич не був заворожений блиском багнетів до мертвого з ляку, до паралічу правди в серці. Конфлікт поета з дійсністю був гострий, але, ніби ніж у піхву, схований у споглядально-філософську манеру поетичного письма Поет звертається з явно соціальними болями до своєї музи:

Я не потраплю, я не зможу, я не зможу

Для тебе

Вирізьблювати, мов діаманти, вірші,

Як дні кругом все гірші,

Все гірші.

Але я знаю: в цю хвилину непригожу

Небавом, може, навіть нині

Нараз тебе побачу в простої людини

Чині

“До музи”.

Антонич – можуть заперечити – мислив поняттям дійсності не в соціальному, а в ширшому, філософському плані. Наприклад, у вірші “Ідилія” написано: “Де є дійсності грань, де уяви є світ, non est certum”. Це так. Але спростувати винятком правила неможливо. Коли поет скаржиться на свою музу, що розбудила його серце “в ці безпросвітні дні”, коли роздумує над тим, чи не загубить його муза, “вигнана за дійсності вузької межі”, ранковий шлях, коли твердить, що “квітка дійсності надією цвіте” лише для молодої людини, то бере він соціальний аспект цього слова. Більше того, у вірші “Гімн перед світанням”, що не увійшов до книжок, але був надрукований у пресі, поет пояснює, чому суворість його днів така тісна і небезпечна. Він бачить, що зіткнулися не тільки соціальні сили одного суспільства, а й два світи зійшлись у двобої. Він говорить про “нову епоху”. Цей вираз, виходячи з образного ладу всього твору, неможливо тлумачити інакше, як час нового соціального порядку.

Цей час Антонич жодним навіть натяком не пов’язував з епохою “Жовтня”, з більшовицькою добою, що нею були засліплені численні представники європейської культури 30-х років.

“Гімн перед світанням” був продиктований настроєм передчуття війни, яка насувалась. Промине кілька років, і в “Ротаціях” Антонич поглибить своє передбачання катастрофи, до якої людство наближається дорогою нічим не обмеженої технізації і розбудови міст-монстрів. Але на початку 30-х років поетову душу не міг не зачепити залізний ритм фашистських маршів, що тоді розходився луною з Німеччини й Італії по Європі. Перша книжка Антонича виявляє цілий ряд непевностей, хитань у поглядах, але разом з тим у ній вже з’являється клубок несподіваних, дивних почувань, що буде розмотуватися в його наступних збірках.

Нам важливо пізнати духовне сум’яття, в яке потрапив Антонич у “Привітанні життя” через несформованість своєї політичної програми. Людина, яку знає він, нещаслива. Вона “від безвічних літ, вже відколи колишеться на осі світ”, чекає на своє щастя. І хоч поет патетично вигукує: “Шалом наших душ ми молимося за нову людину”, тобто за щасливу людину будущини, він все ж таки зізнається в своїй сліпоті, як тільки повертає погляд в бік майбутності.

І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,

Моряки сліпі на корабельній світа вежі

“До музи”

Або ще:

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,

Яка проб’є прозрінням усе нове й старе…

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,

І в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

Заслуханий, задивлений поет – сліпий

“Об’явління”.

Повна суперечливих мотивів перша книжка Антонича є образом душі, що б’ється в саку сумнівів, сплетеному з думок про покликання поета, про несправедливість світу, в якому живе поет, про прагнення і неможливість утечі в інший, створенні! уявою, світ краси й гармонії. Сумніви не покинуть Антонича вже ніколи. У “Трьох перстенях” прочитаємо “Суворий вірш”, де безпощадно оголена роздерта душа поета.

Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів…

Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти…

Не сховатись, дарма, під наметом краси…

I мов контрапункт до цього:

Ні суті світу ти не схопиш,

Не вирвеш віршем корінь зла

“Гірка ніч”.

Зі сміливістю самогубця питався поет і в “Ротаціях”: “Хто ж потребує слів твоїх?”

Але й одержимість Антонича в захопленні силами життя починається вже з “Привітання життя”, з перших поезій, до яких належить передовсім цикл “Бронзові м’язи” (“Біг 1000 метрів” – перший опублікований твір Антонича). Це вірші про буйному фізичного здоров’я, про труд акторів стадіону. Тяжко думати про нинішню поетичну базіканину на спортивні теми у зіставленні з філософськими антоничівськими репортажами з поля спортивних битв. Давньоеллінськими вітрами дихають оці вірші й думають дивно ускладненими поняттями добра і зла нашого часу. Цікаво можуть окреслити новаторство поета й мандрівничі мотиви (“Балада про тінь капітана”), які, хоч і були запозичені в англійських романтиків, стали дивом для нашої поезії у вибагливій канві Антоничевого слова. Справжній Антонич вибухає і в “Зеленій елегії” – цій щиросердній юнацькій сповіді, що переказує ті гріхи, які вчинені вже біля сповідальниці.

Після виходу “Привітання життя” Антонич пережив період філософських сумнівів і душевних болінь. З одного боку, йому видавалося, що він пішов задалеко в своїх поганських захопленнях красою и спокусливою потужністю життя, погрішив проти християнства, проти всього, що поєднувало його відмалку з релігійним оточенням. З іншого боку, він розумів або принаймні відчував, що його набожна лірика, римовані молитви, творені й записувані ним до майбутньої книжки “Велика гармонія”,- це переважно переспіви й наслідування.

Куди йти далі, що зробити головним у другій книжці, з чого й як скомпонувати її, щоб не впасти ні в переспівування чужого” ні в: самоповторення, щоб одірватися від власних улюблених образів і перейти у свій же, але новіший поетичний світ? Ці питання, поєднані з філософсько-світоглядними, також поставали перед Антоничем, адже як справжній митець він прагнув творчого оновлення. Інерція спортивних мотивів із “Привітання життя” діяла сильно. Так з’явився вірш “Лещетарі”. Але написаний тоді ж віршовий заклик “На старт” мав уже всі риси вторинності.

“Велика гармонія” писалася, але світу не побачила. Антонич не наважився її опублікувати, бо вона була б дисонансом до його першої книжки.

Лиш на власнім безумстві опертий,

Я бажав увесь шлях перейти тільки сам.

Без хитання в наближенні смерті

Навіть небо відштовхував, п’яний життям.

А сьогодні я спілий, мов літом,

Покінчив молодечі штукарства та герці,

Погодився із Богом і світом

І знайшов досконалу гармонію в серці.

Це строфи з вірша “Confiteor” (“Визнаю”); вони показують каяття “п’яного життям” поета, що “небо відштовхував”, перебував у незгоді з Богом та з його порядками на землі. Але Антонич ніколи не “протверезився” від життя. Про це свідчить увесь майбутній його поетичний шлях, його творчість, яка від привітання перейшла до возвеличування нездоланних сил життя…

Цікаво, що того ж року й того ж місяця (березень 1932 р.), що “Confiteor”, був створений і вірш “Смерть Гете”, де релігійні сумніви Антонича відбиті в своєрідному розвитку й закінчуються перемогою пантеїстичного погляду. Гете (йдемо за віршем Антонича) відчуває наближення смерті й хоче “полагодити справи з Богом”. Своє життя він характеризує як “змагання за гармонію людини й Бога”, та, нарешті, говорить і про суть свого мистецького й філософського відкриття, осягнену через проникнення в заповіти еллінських майстрів: “людина може створити Бога”. Не безсмертя в раю заповідає собі великий олімпієць, не “там” він житиме, а тут:

Я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,

Я лишуся – тайним радником Європи.

Антонич швидко розвивався й зростав як художник завдяки болісному вирішуванню для себе світоглядних і кардинальних питань, що єсть людина і що єсть Бог. Спираючись на літературну ерудицію, вглиблюючись у філософські погляди титанів світового письменства, поет після душевних мук і вагань прийняв пантеїстичну “віру”. В поезії “Щастя” він писав:

Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя.

Не тільки “на честь життя”, а й на його поглиблене розуміння, на його захоплене подивування пішла навіки захмелена сонцем і любов’ю радість душі Антонича, радість воістину великої душі.

У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцем, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування, а здивування – в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. До таких днів ми повертаємося спогадами. І нема на світі зеленішої левади, як та, через яку біліла твоя перша стежка до школи, і деревини кращої немає, як та, в якій ти вперше впізнав живе єство, і сонця ласкавішого нема, як те, яке хотів ти підняти, немов блискучий таріль, із голубого дна калабані.

У сфері таких почуттів живе Антонич “Трьох перстенів”. Між дитинством і зрілістю людини напинає він невидимі проводи, по яких біжать з найпершої дитячої ясності мозку до нинішньої його серйозності й затемненості образи, ніби сигнали; душевного телебачення.

Біографічне і героїчне “я”, що звикло бути центром уваги в ліричному жанрі, цілком розпливається тут у малюнках карпатської природи і лемківського села. І, ніби від того, що це “я” все-таки хоче дати нам знати себе, малюнки ці мають незвичайну пластичність і вражають, як щирий голос дитини, здивованої світом і не зіпсованої жодними чужими уявленнями про світ:

На кичерах сивасіті трави,

Черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий,

Немов циганка на, лиці.

Розсміяні палкі потоки,

Немов коханці до дівчат,

Злітають до долий глибоких,

Що в сивій мряці тихо сплять,

І куриться із квітів запах,

Немов з люльок барвистих дим

“Елегія про співучі двері”.

Поет поринає і пориває за собою читача в розкоші молодого зору, слуху, дотику. Його “пейзажі споминів” дитячих місць безконечно знадливі лемківським колоритом. У той же час вони суто українські. Не знати, де Антонич більше заслужив на славу майстра,- чи у створенні свого нового мистецького світу, чи в умінні поєднувати його з рідними кожному українцеві барвами дитинства:

Корови моляться до сонця,

Що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

Мов дерево ставало б птахом.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

Мов свіже молоко до миски

“Село”.

Тополя-лемкиня тут виправдана як Шевченкове дерево, як дерево, що не раз бувало символом усієї нашої землі. Антоничеві була незрозумілою і чужою цяцькована етнографічність, яка завжди приваблює слабосильного письменника своєю нібито готовою образністю і показує його нездатність до самостійного образного мислення.

Антонич творить свої весняні метафори з такою ж нестримністю і непомітністю в зусиллях, як дощова квітнева ніч творить першу зелень моругів та беріз. Світанкова прозорість Антоничевого слова переходить у недотикальну ясноту дня. Його метафори, як гірські долини: недалека і різка лінія овиду, але в просторі більше туги за крилами, ніж у степовому роздоллі.

Порівняння Антонича врубуються в пам’ять. Вони мають силу афоризмів, незважаючи на повну відсутність вербальної претензійності, властивої для афористичного письма.

У “Трьох перстенях” є твір, що ховає в собі ключ до розтлумачення збірки і, можливо, навіть усієї творчості Антонича. Це “Елегія про співучі двері”. Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Лемківщини. Звідси б’є промінь неусвідомленої шевченківської пристрасті, що наповнює інші твори Антонича своїм блиском, як наповнює пломінь ватри очі людей, що гріються навколо неї. Починає поет від спогаду про дитяче щастя першого єднання з природою, але не вриває слова, коли зір його спиняється на вікнах лемківського села, що, “неначе лата, пришите до лісів”. Уже в слові “лата” є зав’язь образу нужденності, від якої не відхилиться поетове серце. Навпаки, воно стиснеться від болю і затужить з того, що “про опришків дощ осінній вже тільки спомини виводить”.

Тут сиве небо й сиві очі

У затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

Розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

Земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

Задуману країну цю.

Як символ злиднів виростає

Голодне зілля – лобода.

Відвічне небо і безкрає,

Відвічна лемківська нужда.

Ніхто не чує скарг і молитов убогої лемківської країни” дарма що Лада і Христос мають тут свої святині.

На небі тільки сині зорі

Вислухують благальний спів

Людей, що, прості та безкрилі,

Цілуючи в німій покорі

Брудні обніжки вівтарів

Устами, чорними від пилу,

Що їхні губи припорошить,

Моління шлють…

Туга за опришками не була почуттям тимчасовим. Вона дала себе знати в останньому творі Антонича “Довбуш”, писаному як лібрето опери, але так розмашисто, що він має всі ознаки драматичної поеми. Щоправда, Антоничів Довбуш занадто добрий, занадто фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси, Але це ж він говорить:

Хто має право нас судити?

Богородчанський пан не пан був, а тварюка.

До неба кличе кров, але й до неба

Кличе й кривда, кличе й людська мука.

Хто має право мене судити?

Не люди, напевне, не вони,

Не ті, що схоплених нас судять.

Над ними самими треба суду.

Голос людської муки почув Антонич ще над школярськими своїми віршами. В “Елегії про співучі двері” цей голос вирвався уже з грудей досвідченого поета. Довбуш продовжує цим же голосом оскаржувати перед своєю совістю людей, що привласнили собі добро верховинців, їхню землю, їхню кривавицю, їхню історію.

Оригінально поводився поет з релігійним матеріалом у “Трьох перстенях”. Тут Антонич нагадує народних різьбярів, що обличчя розп’ятого Христа творили на взір свого обличчя або частіше на взір обличчя того жебрака, що тинявся попід лемківською церквою.

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

Принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

Місяць – золотий горіх

“Різдво”.

Через прекрасні поетичні вірування наших предків, через культ природних сил поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто “легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися”. Але це визнання тут же приглушує ясний заклик із вірша, назва якого (і це не випадково) потім стане заголовком книжки “Зелена Євангелія”:

Ти поклоняйся лиш землі,

Землі стобарвній…

Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні “мови” – “мову” кущів, дерев, звірів, потоків, квітів і т. ін. Він усвідомлює, що все живе підпорядковане закону тлінності, і тут же бачить, що смерть відступає перед єдністю всього живого. Його віра в життя стає по-людськи видющою і вільною в рухах, вона самодостатня в поетичних розшифруваннях таємного змісту існування, Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності.

В сонцехвальній поезії Антонича ми відчуваємо й українську літературну традицію, і рівняння поета на світові досягнення в мистецтві, яке люди, що не можуть жити без ярликів, назвали мистецтвом біологізму. Антонич, одначе, настільки оригінальний, що порівнювання його з іншими поетами при допущенні найменшої необережності може обернутися глумом. Дозволимо собі лиш на одну заувагу, підказану самим поетом: одним з його літературних учителів був родоначальник нової американської поезії. “Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Уолте Вітмене, що навчив ти мене молитися стеблинам трави,- говорив Антонич.- В корчмі “під романтичним місяцем”, п’ючи палючу і похмільну горілку мистецтва, разом з тобою звеличую найтайніше і найдивніше явище: факт життя, факт існування”.

Одначе наука у Вітмена не була ні надмірно щирою, ні буквалістською, як могло б здатися після цієї тиради. Антонич, подібно до великого американського поета, захоплювався ідеєю єдності й незнищенності світу, але, мабуть, не вдумуючись у різницю між поняттями “життя” й “існування”, все ж більше оспівував “факт життя”, а не “факт існування”, факт творчого взаємозв’язку між людиною й природою, а не просто факт усвідомленого чи неусвідомленого буття.

Дивна річ: наскільки “Привітання життя” багате формами віршів, настільки “Три перстені” убогі ними. Чотиристопним ямбом написано дві третини збірки, зовсім невибаглива, приблизна рима, а подекуди і точна, але яка ж дитяча (насіння – каміння; божевілля – похмілля; нужда – лобода і т. ін.). Та все це не має ніякісінького значення. Ми переконуємося ще раз, що римувати можна “кров” і “любов”, аби то були тільки справжні кров і любов…

Як добре почував себе Антонич у пейзажній ліриці, зв’язаній при всій філософічності своїй з Лемківщиною, так погано було поетові в стихії моря, куди його привела його ж таки філософська, уже гіпертрофована концепція. Про свої морські поезії він писав: “Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, у глиб природи, зустрічає воду, море (море саме в собі), як правічну царину природи”. Але ж і на суші Антонич шукав прапервнів усього, що мучило його фантазію. Він сам наказував дивитися

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,

У надро слова і у надро сонця!

У вірші, що має дуже людську назву “Хліб насущний”, Антонич каже:

До дна землі

Й до дна цупкого слова

Вдираюся завзято і уперто

І видираю в заздрісної смерті

Пісні,

П’яніння,

Ночі й дні.

“Дно землі” і “дно цупкого слова” – це, зрештою, одне й те ж дно. Криниця людського життя не в розумінні походження людини на землі (цим повинна займатися наука), а в розумінні походження духовної краси і сили, а також духовної бридоти і кволості може мати таке дно в поетичному образі. Насправді ж нема і не може бути краю людському духові. Якщо в “рослинному біологізмі” творчість Антонича була така емоційно впливова, то це тому, що там поет знайшов конкретні вияви переживань і діяння людського духу. Натомість “у правічній царині природи”, у глибинах океанічних, він нічого людського добачити не зумів. Причина в тому, що брав він теоретично море як річ саму в собі. Надто прямолінійно хотілося йому дійти до розгадки глибин душі людської через одну тільки біологічну спорідненість людини з водою як праматір’ю всього живого. Правда, як художник з великою інтуїцією, Антонич розумів, що його лірика моря мусить бути олюднена. І тут на допомогу прийшли гарні небилиці на зразок тієї, що оповідає про Йону в череві кита. Але даремно. Не помогло і те, що пророка поет називає своїм прадідом…

“Книга Лева”, одначе, далеко не вся складається з творчих недотягів. Розділами, що звуться “Ліричне інтермецо” (їх там два), вона сполучає “Три перстені” з вершиною Антоничевої поезії – книжкою “Зелена Євангелія”. Крім елегантних маленьких натюрмортів, тут є полотна космічних катаклізмів. Гордістю “Книги Лева” є дозрілі медитації на мистецькі теми:

Від спеки місто важко дише,

Й чоло його, шорстке й червоне,

Під віялом нічної тиші

Поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

Застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

Ти сам збагнути вже не в силі

“Літній вечір”.

Мало кому вдавалося так зупинити в слові мить найбільшого щастя людського – мить завершення праці, як це зробив тут Антонич.

Ніби від невдоволення яловими теоретичними засадами, що стоять за деякими віршами “Книги Лева”, Антонич дає тут зразки майже грубуватої лірики матеріалістичного світобачення:

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

Накритий небом і обмотаний піснями,

Лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,

І стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

Годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

І тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

Де ми жили, ростимуть без наймення пальми,

І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

Задзвонять в моє серце джагани в копальні

“Пісня про незнищенність матерії”.

Тут зневажливе ставлення Антонича до філософського ідеалізму, здається, краєчком засягає і той, другий, ідеалізм, який сповідують усі люди, насамперед митці й революціонери, вбачаючи невмирущість людини в ідеї, в боротьбі та в сподвижницькому вичині заради ідеї. Доки серце дзвенітиме під джаганом, доти житиме й пісня. Пісня ніколи не спопеліє. Але тут вражає безстрашність Антоничевого зору, подолана далечінь вічності й скульптурна опуклість словесного образу. Зроблене тут відкриття вперто і послідовно починає Антонич повторювати й надалі:

… люди, мури і бацили

Тим самим піддані законам

“Сірий гімн”.

У бурих кублах побіч себе

Звірята, люди, і комети

“Забута земля”.

Мотив незнищенності матерії переходить з “Книги Лева” в “Зелену Євангелію”, книжку, суцільно підкорену ідеї пантеїстичного тлумачення природи. Ніщо тут не було щасливою випадковістю. Книжка була відредагована поетом, і деякі вірші її публікувались за його життя в пресі. Захищаючи їх від “обурених” читачів, він писав: “Антонич – така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо. Частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом”. Але ці слова можуть бути заледве першою нотою в багатій поліфонії філософської творчості поета як величавої пісні про вищі істини людини й природи.

Невпинний рух матерії у формах живого і мертвого, свідомого і несвідомого, безконечна перебудова цих форм на основі їхньої взаємопроникності, спільності в найменших частинах будівельного матеріалу – атомах – забезпечує людині “матеріальне безсмертя”. Але людська свідомість скоріше погоджується на своє матеріальне продовження в образах дерева, квіту, листка, ніж в образах каменю, глини, пилюги.

Свідомість неохоче доходить до повної резигнації у передчутті посмертного буття, бо головним у її роботі є жадібність пізнання. І вона тягнеться туди, де є більша таємничість, у діяльність,- у світ, ближчий людині, в органічний світ. У поезії Антонича перехід свідомого в несвідоме, людського світу в зелень рослинного космосу дається як шлях пізнання, а не як шлях зникнення людини. Гіркоту мислі про тлінність окремого людського життя поет намагається побороти терпкою вірою в невмирущість усього сущого.

Поезія Антонича – це розпізнавання активного й “потойбічного” буття людини через її перетворення в рослину і, таким чином, включення її життєвих сил у сили насіння, пилка, блідого кільчика, не скореного асфальтами й плитами залізобетону зародка майбутнього дерева.

Чому Антонич так часто і так пристрасно “вивчає” взаємини людини і рослини? Чому “рисі”, “бацили”, “комети” та все інше з тваринного й неорганічного світів до його поетично-філософської концепції світу входять більше перерахунково, механічно, як поняття одного ряду, але цілком інших емоційних величин?

Справа, здається, в тому, що рослина має недосяжну вірність місцеві народження, дитячу безвідповідальність за своє життя, мінливу зовнішність і вищий смак у достосуванні своєї індивідуальності до навкружжя, до часу року і днини, до ясної погоди та іншого настрою неба. В рослин немає звірячої брутальності й хитрості при відстоюванні своїх прав на життя, зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалість у люто не сприятливих для життя місцинах. Та найважливіше – це їхня краса, така відмінна від краси людини як тваринної істоти, і божевільна щедрота та безкорисливість, ніби розрахована на людський пожиток, на допомогу людині. Все це будить захват поетичної уяви.

Хаотична потужність, яку оспівує в рослинах Антонич, може заслонити найважливіше в його поезії – намагання зглибити психіку людини через “психіку” дерева. Було б серйозною похибкою стверджувати, що процес злиття людини з природою іде в Антонича лише в одному напрямі – вниз, від людини до несвідомої, але всемогутньої стихії. Бажання довести, що свідомість, обмежена суспільними та етичними законами, може пройти шлях самовідчуження, звільнившись на рівні “рослинної” душі від тих законів, стати індиферентною соціально та етично, ніколи не затуманювало поезії Антонича. “Свідомість,- кажучи словами Василя Стефаника,- держиться на вершку життя, бо вона вершок самого життя”. Антонич хотів пізнати, з чого росте, на чому тримається, чим живиться “вершок життя”. Його метафори були наче драбини, по яких він опускався, як йому здавалося, до тверді, з якої і вибилося дерево з вершком свідомості – людина. У філософських пошуках начала начал людського поет осягав ідеалістичну істину, асоціюючи не раз могутню снагу природи з Богом. Як глибоко трагічна істота, що носила на собі найтяжче прокляття долі – печаль самотності, Антонич не міг не пробувати шукати виходу із розчарування в суспільних ідеалах, у вияснюванні свого людського зв’язку з життєдайними силами природи, в жаданні злитися з живою суттю природи, якою для нього, як для сина Карпат, був насамперед ліс. Це жадання сильно й образно унаявлюється, наприклад, у вірші “Праліто”:

Корінням вгрузнуть ноги в глину,

Долоні листям обростуть.

А бджоли до очей прилинуть

І мед, мов з квітів, питимуть.

Уже не кров – важка олія

В затвердлих ядрах набряка.

Немов малина, спіє мрія,

Солодка, пристрасна, п’янка.

Тут і всюди в Антонича думка про незнищенність матерії збагачується мотивами пізнання людини. Антонича не бентежить екзистенціалістська свобода; його хвилює універсальність людини, що виявляється найповніше в різнорідній єдності людини з природою і в залежності людини від своїх природних можливостей.

Сума вражень життя, що лежить в основі будь-якої творчості, поводиться з Антоничем так, що ми в ідеалі його природи пізнаєм його психічний феномен. Ми пізнаєм велетенську здатність людської душі входити в таємниці природи, відчувати інтелектуальну впокореність перед її величністю і разом з тим світло і височизну розуму перед ницою байдужістю й темрявою природи. Антонич увесь час ніби шукає в собі поєднання цих протилежних властивостей інтелекту.

Поганські міфи, фольклор усіх народів, поетична література всіх часів дадуть нам безліч прикладів закону метаморфози людини в дерево чи в звіра або навпаки. Цей закон полягає в тому, що людині, якщо вона “поставала” з дерева або звіра, залишався характер дерева або звіра. ї навпаки: рослина або звір “виникали” з певного характеру людського й залишали собі риси цього характеру. Так асоціативно скристалізувалася в єдине не одна пара понять отакого, наприклад, типу: цар і лев, воїн і дуб, дівчина і калина, парубок і сокіл і т. ін. Але Антонич розглядає ширше взаємини людини з природою за допомогою тих же поетичних міфів перетворень. Він дає прекрасні взірці й звичайних фольклорних метаморфоз. Але його цікавить пара понять філософських: свідомість і Бог, дочасність і безсмертя. Поет єднає свою свідомість із вічними й незчисленними розмножувальними й перетворювальними векторами сил природи, він розгадує своє натхнення як гін кореня, що може бути й променем мозку.

В “Зеленій Євангелії” Антонич робить знову рішучі висновки:

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі черва і листя

Матерії законам піддані незмінним,

Як небо понад нами, синє і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,

Я чую, як шумлять комети і зростають трави.

Антонич теж звіря сумне і кучеряве

“До істот з зеленої зори”.

Все чує над собою владу минущості. Все мусить занепадати, гнити, нищитися, ставати лоном для визрівання нового. Смуток Антонича не доходить до зневіри від того, що він збагнув – “Закони біосу однакові для всіх”. На стику життя і смерті поет бачить любов людську, звичайну любов, яку він розуміє як життєтворчу силу, що зрівноважує тягою народження й виростання тягу завмирання і нидіння. Так Антонич прийшов до паралелізму в показі любовних пестощів і найвищих виявів могутності природи. Тільки великий поет побачить масштабність неба і могутність сонця в малюнку людського кохаючого серця:

Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,

Коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,

І сонце вибухає божевільним дзвоном,

В ручні тарелі хмар вдаряє оп’яніло

“Екстатичний восьмистроф”.

Антонич каже, що мистецтво створюють “шал і розум”. Ніхто не спроможний переконати, що розум старший у цьому, як ніхто не доведе супротивного. Але правильне в тлумаченні мистецтва взагалі буває неправильним у характеристиці того чи іншого митця. Чим оригінальніший він, тим більше гризтимуть його збиті на теоретичному копилі чоботи солдатського зоднаковіння.

Нам здається, що розум свій Антонич затруднював більше справами підготовки словесного матеріалу для процесу творчості, ніж самим перебігом компонування твору. Його підсвідомість не раз лишала сліди своєї роботи на його віршах.

Деякі з них за композицією, за алогічним зовні, але внутрішньо природним ходом мислі, за колористикою і звуковою гамою подібні до сновидінь. Антонич сам признавався, що кращі свої речі він не писав, а записував як запам’ятані майже слово в слово сни. Фантастичність образів сновидива може вияснити трохи причину випаровування Антоничевого слова у хвилину душевного приторку до нього. Словесна тканина розвіюється, стає серпанком, що пом’якшує фактуру предметності, конкрету в його поезії.

Можна припустити, що розвиток поезії Антонича в напрямі посилення образотворчих і послаблення піснетворчих, абстрактно-публіцистичних елементів був залежний від його особливої “сновидивної” душі. Одначе в кожному його вірші розігрується маленька драма, конфлікт, який не є наслідком тільки “шалу” підсвідомості, а є так само результатом роботи “розуму”. У вірші “Мій цех” Антонич пише:

Співна сокира й гостре долото

Формують глину слів і дерево музики.

Цей світ – хмільної пісні полотно,

Митцеві замалий – для теслі завеликий.

“Дерево музики” – так можна б назвати мало не кожен твір “Зеленої Євангелії”, де скристалізувався й засяяв усіма достоїнствами поетичний стиль Антонича.

В чому головний секрет цього стилю? Мабуть, у тому, що поет з неймовірною віртуозністю поєднує зорові враження з музичними, слуховими, вдаючись до різних способів передачі відчуття кольорів і скульптурних форм образами звукового ряду; і, навпаки, відчуття розмаїтих явищ звуку – метафорами зорового походження. Зрозуміло, цей метод поетичного мислення неновий, ним споконвіків користувалися митці. Вживав його (це блискуче проаналізовано в статті І. Франка “Із секретів поетичної творчості”) Т. Шевченко, причому саме тоді, коли бажав, щоб його душа “огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось”.

Прикладом комбінування слухових образів із зоровими (не тільки із зоровими!), дивовижного поєднання живопису й музики в слові може бути вірш Антонича “Концерт”:

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,

У димі пахощів, в чаду лілейних куряв,

Аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,

Розплився в квітний пил. Це тільки увертюра…

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,

Кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно

Окріп мелодії вливається по вінця,

Кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі

Переливається від краю аж до краю.

Та чуйте: ще зростає вшир і вгору

Коріння ста дубів – підземні ліри грають.

Низькі октави – чорність і червоність всуміш

Проходять в синь і зелень – два стрункі акорди.

Високе “є” на скрипці з молодого шуму

У сніжність флажолетів, що, мов холод, горді…

“Спів” не тільки в “повінь”, не лиш у “квітковий пил” переходить, а й обертається в “запах”, в “окріп мелодії” , отже, тут діють не тільки зорові, а й нюхові й дотиково-температурні відчуття. Барва стає звуком, а звук барвою. Панує бажання передати оргію звуків зоровими образами, тому “низькі октави” – це “чорність і червоність всуміш”, а легкі й високі ноти флейт стають “сніжними”, тобто білими. Тут співають кольори світу, фарби обертаються в звуки, звуки – в світло, в сяйво днини, яка настає після весняної, солов’їної ночі, коли ранок “в таріль землі тарелем сонця гримне”.

Даючи в “Концерті” образ “підземних лір”, коренів світла й співу, Антонич не просто милується загадковим хаосом, неприборканою стихією музичності чи фантастичними спектрами кольорів у природі – він прагне збагнути закорінену й виявлену в силі поетичного слова таїну єдності всіх відчуттів людських. Для поета дуже багато означає той факт, що він може говорити про сліпоту вух або про глухоту очей. В цьому схована інша незбагненна й надлюдська сила, що втікає “за межі простору у струм заземний”, тобто парадоксальна й таємнича мудрість природи. “Концерт” – не тільки “хмільної пісні полотно”, а справді світ завеликий, може, не тільки для теслі, а й для поета, бо “деревом музики” стає тут Вселенна, а людина – відбиттям, листком тої безкінечної рослини, якою є Всесвіт.

У “Концерті” хоче осягнути себе “розум” через похоплення “шалу” музики й світла в космічних безмірах. Антонич вагається, та все ж доводить до пантеїстичної розв’язки філософську драму свого творіння: “Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні речей і дій, музика суті, дно незглибне”. Одразу пригадалися рядки: “Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…” Здається, не тільки проблематикою, а й особливим настроєм і системою образів “Зелена Євангелія” може гідно зіставлятися тільки з однією книжкою в нашій поезії – із “Сонячними кларнетами” Павла Тичини.

Більшість віршів Антонича – малесенькі дванадцяти-або восьмирядкові твори. Саме як незрівнянний майстер поетичної мініатюри в українській поезії, Антонич заслуговує на увагу науки і – це ще більш пожадано – на увагу нинішньої літературної практики.

Мав дяк в селі найкращу доню,

Дівчину явір покохав.

Почула плід у свому лоні

По ночі, п’яній від гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави,

Мов ніч, похмурий був і гнівний.

Кущем, як мати, кучерявим

Росте син явора й дяківни.

Оце і вся “Яворова повість” поета, яка має більше драматизму, філософії і чару, ніж деякі наші повісті та романи, що свою роздуту порожнечу набивають лексичними реп’яхами, повисмикуваними з вовни дідівських кожухів, та взорами потовчених музейних писанок народницької літератури.

Як у такій дрібці слів помістилося стільки гріховної принади життя, стільки родинної трагедії й стільки поетичної неостаточності в проголошуванні найвищих правд життя?!

Писати коротко – значить писати про щось важливе. Лаконізм не є зовнішньою прикметою образної мислі. Він – її досконалий вияв, її аристократизм, її внутрішня потреба.

Певна річ, можна тлумачити цей вірш в романтичному ключі: явір – парубок, а кущ – його дитина, але тут правда й глибина не в очевидному. Романтичне, фольклорне, трагедійне тут підпорядковані філософській ідеї. Підтекст вірша веде нас не до осягання гріха дівчини з “явором”, а до пізнання суті гріха як живородної душі вічності. Адже сам дяк узятий тут для прозорого натяку на протилежну позицію у “вченні” про гріх.

У виробленні поетичної неповторності Антонича брало участь одне дуже раннє замилування його душі. Ще в гімназії він захоплювався малюванням. Живописцем не став, але практичні й теоретичні надбання в малярстві ненастанно впливали на його поезії. Те, що дехто величає в його творчості імажинізмом, є результатом квартирування маляра в майстерні поета. Антонич нерідко будує строфи й цілі вірші без допомоги дієслова або з дуже незначною поміччю цієї частини мови. Дієслово має нахил до оповіді; іменник, у сполученні з будь-якою частиною мови, крім дієслова, прагне живописати. Небезпеку статичності Антонич ліквідує іменниками дії:

Завія зелені, пожежа зелені,

І квіття курява, і солов’їні схлипи.

Столи весільні – ох – столи не встелені,

І бджіл тьма-темрява, і молитовні липи

“Країна Благовіщення”.

Прикладів такого роду можна знайти в Антонича дуже багато. Вплив малярства на розвиток Антоничевого таланту постійно дужчав. Антонич написав навіть статтю “Національне мистецтво”, окремі думки якої сміливістю проникнення в суть “творчого ремесла” викликають подив. “Метою мистецтва не є краса,- твердив Антонич,- метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність”. Антонич висуває цілком правильну думку про те, що реальна дійсність не в змозі вдоволити вроджену потребу деяких людей (ми сказали б – майже всіх людей) переживати вплив мистецтва і в духовному зворушенні від мистецтва знаходити, судити, виховувати, розуміти себе. Визнаючи за мистецтвом дидактичну місію, Антонич з точністю науковця-психолога говорить про дію мистецтва на свідомість людини. Він пише: “Мистецтво… діє в окремий спосіб на нашу психіку й таким робом збагачує її, поширює її обсяг та досвід, підносить кількісно та якісно її засоби, розвиває чутливість вражень, прецизність уявлень, напругу почувань та силу явищ волі”. Поет сказав своє вельми розумне і поважне слово у тій вічній суперечці, яку ведуть філософи на тему: що вище, реальна чи мистецька дійсність. Тут не місце входити в аналіз Антоничевої статті, але бодай мимохідь треба визнати за нею, незважаючи на туманність деяких її формулювань, окреме місце в історії розвитку естетики в Україні.

З малярства до Антоничевої поезії прийшли елементи сюрреалізму, які виразно помітні в “Книзі Лева” (друга глава) і особливо в “Ротаціях”:

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони

В густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто,

Примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.

– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

“Сурми останнього дня”.

Але антоничівській філософській засаді, де серйозне місце посідає оп’яніння красою дочасності, не відповідали похмурість і потворність сюрреалістичного міста, яке він поклав собі змалювати. Все повинно було бути приземлене міськими деталями життя, без яких поезія Антонича не могла обійтися. Ці деталі були витвором рук людських, і вони неждано для поета набрали соціального звучання.

Сюрреалістичні “тритони” в суміжжі з конкретним урбанізмом та гіркою правдою міста, добре знаною поетові, стають символами, зрозумілими поетичними узагальненнями:

Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,

Коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети

“Сурми останнього дня”.

“Міщанський бог”, що виступає на фоні музики полісменів,- образ оригінальний не лише для нашої поезії, а й для світової літератури нашого століття, охопленої (не завжди оправданою) ненавистю до міщанства. В Антонича він глибоко правдивий. Асоціативні зв’язки між музичними інструментами жандармів і банками, де в один сейф зачиняють “зорі, душі і комети”, дадуть нашій уяві можливість заглянути в тайники механізму споживацького суспільства. Там єднаються монети і багнети в ім’я спільної мети владарювання над світом.

У “Ротаціях” Антонич накреслює загальнолюдський образ розпачу, причиною якого є розрив між духовним і тілесним життям суспільства:

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

Крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі

“Ротації”.

“Церкви, цукерні, біржі” – це ті засідки, які понаставляв міщанський бог, щоб ловити зорі і монети, дух і тіло.

Згадаймо вірш про “блакитну смерть” двох самогубців. Десь на задвірках великого міста, в кімнаті над вузькими й мокрими сходами, за смутком темних брам і “цвілі, млосним подихом” гине закохана пара. Поет не обіцяє людям навіть такого безсмертя, яке матимуть “крилаті душі авт”. Людські душі згоряють, “немов останні краплі спирту”.

Це люди Антоничевого міста, які тривожили поета нужденністю і звироднінням душ у своєму бідацтві. Це ті, що товпляться навколо циркових провидців і купують “за двадцять сотиків” право витягнути своє щастя з папужиного дзьоба. Це ті, що, розлучені силоміць з весною “у клітці сірих коридорів” військових казарм, почули бубон сонця і вже задумались над тим, що “життя кипучого нікому не зв’язати”. Це “шевці”, “касопорці”, “лупії”, “сажотруси”, “горлорізи”, що сідають за один столик з “кривою ядухою”, панею смутку, десь У таверні мрячного закавулка, щоб висповідатися горілці, заплакати забутими сльозами і заспівати забуту пісню. Це ті “панни”, до яких приїжджають “мужчини в сірих пальтах” і платять їм зорями за “п’ять хвилин кохання”.

Жахаюча панорама міста з автомобільними кладовищами, стоповерховими кам’яницями, “кублами химер, верзінь наруги” в людських серцях з точки зору часу і місця поетового життя була гіперболою. Для ока, що оглядає, скажімо, нинішній Нью-Йорк, гіперболічність картини Антоничевого міста цілком непомітна.

В українській поезії, бідній на урбаністичні мотиви, “Ротації” Антонича залишаються досі видатними зразками міських краєвидів та описів сопушливої атмосфери місць розваги, розпусти, зледащіння.

У “Ротаціях” Антонич явив нам чіткіше, ніж будь-де, універсалізм своєї творчості. Все, чим можна міряти людський дух, може стати мистецтвом. А на міські печалі й турботи не знайдеш міри поза межами соціального і водночас загальнолюдського. Даремно поет завершував “Ротації” знайомим уже для нас окликом передсмертної невпевненості:

Хто ж потребує слів твоїх?.

Чи той, що чорні тюрми валить,

Чи той, що тюрми береже?

Ті, що розвалюють чорні тюрми, потребують слів Антонича з його “Ротацій”. А втім, це ми можемо сказати про всю творчість цього поета, в жилах якого разом з рослинними соками, кров’ю кохання і глибинними водами океану бився розплавлений камінь міських трущоб.

Як же це сталося, що поет, який міг би немало додати до світового розголосу будь-якої справді великої літератури, зникає на тридцять років після своєї смерті з життя українського письменства, ніби ніколи й не існував?

А сталося це не тільки тому, що його свідомо викреслювали з нашої літератури радянські ідеологи, ніби Антонича й справді ніколи не було, а й тому, що він відійшов з життя, маючи всього 28 років та ще й напередодні світової війни. А по війні аж до 1968 року не знайшлось нікого в Україні, хто міг би, ризикуючи своїм становищем, піднести голос в обороні цього велетня слова й духу. А були тоді ще живими його знайомі й друзі.

Та навіть після 1968 року коли у видавництві “Радянський письменник” вийшла друком книжка Антонича “Пісня про незнищенність матерії”, його творчість була сприйнята деякими літературними критиками й письменниками як ворожа радянській системі. Його поезія піддавалась обструкції, перекручуванню, а самого автора “Трьох перстенів” називали “прислужником буржуазії та реакційного клеру” лише за те, що його було нагороджено премією Товариства письменників і журналістів, патроном якого виступав митрополит Андрей Шептицький.

І сьогодні, і завжди буде жаль, що цей чоловік жив так мало. А з іншого боку, насувається страшна думка про те, яким поетом був би Антонич у повоєнні дні в радянському Львові, де його знайомим і прихильникам доводилося нидіти й тремтіти, переживаючи приниження й духовну скруту, аналогічні до тих, що відчував на початку 30-х років Павло Тичина. Сумно, коли в одній людині сходяться геніальна молодість і бездарна, покалічена старість. Одначе наважимося твердити, що хто був геніальний бодай один день, той має право на безсмертя. Тим паче таке право має Антонич. Бо йому вистачило одного десятиліття, щоб реалізувати свою творчу потугу.

Якщо нам болить його передчасна смерть, то це тому, що ми переконані в його унікальності. Які скарби духовності могли б нам відкритися, якби Антонич, як деякі його літературні ровесники й друзі, прожив ще скількись там років за межами поневоленої України. Антонич був молодший на два роки від Ірини Вільде. “Я страшенно закохана у Ваших поезіях,- писала вона до нього з Коломиї,- та багато вмію “Вас” напам’ять. А вже ваші метафори – ні, їм нема пари в нашій літературі”. Листовна інтимність перехоплюється у публічну мову письменниці про Антонича: “Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем ткнути”.

Коломия, звідкіля писала йому на два роки старша за нього Ірина Вільде, І Варшава – дві крайні точки, яких досягнув зі Львова за життя своїм словом Антонич. Ми ж знаємо, що на чистоту ритму й силу звуку поетового серця неодмінно впливає ритм і звук сердець тих людей, ЩО його почули. Але і в зорієнтованому на партійно-політичні ідеали літературному середовищі Львова Антонич вельми часто натрапляв на відгомін ідеологічного підхлібництва, нестримного похвальства” лицемірного Добродійства.

31 січня 1935 року Антонич одержує літературну нагороду львівського “Товариства письменників і журналістів” за свою другу книжку. Церемонія вручення премій передбачала промови-привітання і, розуміється, виступ лауреата. Антонич сказав:

“Хочу і маю відвагу йти самітно й бути собою. Я не мандолініст ніякого гурта. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів – це здебільше зекслі без покриття”.

Ці слова Антонича не були акторським жестом літературного молодятка, що прагне будь-якою ціною здобути звання оригінала. Не були вони так само тими випадковими словами, що приходять під час ораторської імпровізації, але не мають нічого спільного з творчою практикою письменника. Навпаки, заява Антонича витікала з його поетичних надр, з праці його таланту, який зневажав літературну банальщину і кон’юнктуру,

Навівши відомий вірш Брюсова “Юному поету”, де сформульовано три головні заповіти “аполітичної поезії”: не перейматися сьогоденням, любити себе і бити поклони “безраздумно, бесцельно” перед мистецтвом,- Антонич у вже цитованій вище промові говорив:

“В цих “трьох заповідях” вміщується вся програма тодішніх митців творити для майбутнього, для вічного, sub specave aeternitatis, крайній індивідуалізм і служба мистецтву для нього самого. Сьогодні стоять у всіх трьох точках на протилежному становищі: творити для сучасності, для актуального, підпорядкувати індивідуальність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі, якійсь практичній цілі, підпорядкувати мистецтво тим самим чинникам…

Не хочу боронити “заповідей” Брюсова, але вважаю, що тільки синтез їх з їхніми суперечностями зможе витворити справжнього сучасного письменника. Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом”.

Антоничеві вдалося синтезувати у своїй творчості заповіти Брюсова з вимогами “ідеї, доктрини, програми” своїх днів.

Його велична пісня во хвалу людини й життя народилася з надміру світла, теплоти і щирості його душі, як народжується з переповнення гірського озера весел частий водоспад.

Але ідея батьківщини, вистраждана українською літературою минулого, мучила його. Вона була дорога йому не тільки як поетові, що мав якесь ніби родинне право на духовний спадок Шевченка і Франка, а й як людині, що по її національному почутті гатили молотом, намагаючись зігнути його, а воно, як цвях, тільки глибше входило в душу.

Антонич боготворив Україну. Він духовно належав до літературної плеяди, представленої іменами Євгена Маланюка, Святослава Гординського, Олекси Стефановича, Наталі Холодної, Олени Теліги, Олега Ольжича. Одначе його патріотизм на відміну від національних почувань названих поетів мав філософську вдачу, він шукав не прямого виразу і зворушував дивиною, а не запалюючою суттю образу.

Прорадянськи настроєні письменники Львова 30-х років звинувачували Антонича в “аполітичності”, яка нібито слугувала навіть фашизмові. Це неправда, але в часи, коли вірили тільки комуністам, боронити Антонича було надзвичайно важко.

Вульгаризаторський соцреалістичний підхід до вивчення літератури, що прямолінійно застосовував у розв’язанні всіх мистецьких проблем формулу “хто не з нами – той проти нас”, не дозволив навіть деяким вдумливим, не позбавленим почуття справедливості й смаку, радянським критикам догледіти Антонича. Осягнути всю правду творчості Антонича належить майбутньому. Але вже сьогодні можемо сказати, що та правда передовсім у неповторності світу, створеного поетом, світу, осяяного з глибини філософією життєствердження:

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

Краси помильні судді і відважать смуток,

Діапазон, п’яніння, думку, слова гаму,

А ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Так уявляв собі Антонич свою посмертну славу, побіч якої він, як і в житті, мав бути самотнім.

Ні мира, ні кадила, ні ваги, що важить смуток, наче гріхи в чистилищі, ми не берем, ідучи до Антонича. Ми берем його книжки й відкриваємо їх достоту, як вікна у п’янливе повітря Лемківщини, у зорі, що “лопочуть на тополях”, у сонце, яке “воли рогами колють”, у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбутнього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні:

І вітер віє від століть,

Крилатий, вільний і неспинний,

І вчить свободи, туги вчить

За чимсь незнаним і нестримним

“Вітер століть”.

Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ – ЄДНІСТЬ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ, ЗВ’ЯЗОК МІЖ СТАНОМ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ ТА ДОВКІЛЛЯМ

Categories: Твори з літератури

Links