Тарас Мельничук
Зелені смереки, стрімкі гірські потоки, краса Карпат співали йому колискової в мальовничих Уторопах на Косівщині, де народився поет 20 серпня 1939 року. Саме про цей край писав він:
Мене сонцем несе. Мене вишні несуть на руках білосніжних,
Бо я схожий на радість, бо я схожий на сум,
Бо я вічно шукаю ніжності.
Певно, я син калини, певно, я син, пшеничного колова??:
Де б я не був – пізнаю Україну, мов кохану по голосу.
Мене люблять сади, мене люблять плуги?? і кедрини зеленокосі.
Це, напевне, тому, що я вмію з медвяного сіна метати стоги.
Після закінчення десятирічки працював редактором районної газети “Радянська Гуцульщина”, далі – в Комі автономній республіці лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив в армії. В 1953 вступив до Чернівецького університету, з третього курсу іде на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі – тесля на будовах Красноярського краю. 1964 поновлюється в університеті, з якого через півтора року відраховують знову. Працює в редакціях районних газет Глибокої, Косова, Верховини. Заочно навчається в Літературному інституті. З 1972 по
На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну –
Із усіх безнадій і надій.
Чи то в чорну, чи в ясну годину,
Бо там слово моє і мій дім.
Ось воно те святе, що живе в серці поета, перша дорога по-між росами, бо “мати моя – осяйна хлібородице – йде уранці по чистій, як ніжність росі”, бо “сплять під росами Вкраїни” косарі, яких війна скосила, бо “сяють роси і хлопці мантачать коси”, бо “сяють роси – і співає колосся”. Цей чистий світлий образ райдужно віддзеркалює світ в багатьох поезіях. Та “золоті годинники ромашок показують колючий дріт і жадоба поета-вигнанця вільного втіленння особистості вибухає гронами поетичних зразків неповторної національної експресії, щоб Україна зродила росяний світ своєї правди і краси у збірці “Князь роси”. Саме після її публікації у 1991 році Тараса було прийнято до Спілки письменників України. Глибокими переживаннями на межі життя і смерті ліричний герой в численних метафорах боронить давні звичаї і традиції, особливоетнічні. Він неухильно заглиблюється в минуле, передбачаючи нове народження світу. Ліричний герой зливається воєдино з природою. Ми бачимо чистий образ роси.
В цих горах я засипав комори неба зірками.
В цих горах я росу не ударив
І не зламав пасткою крил жодній птасі,
Жодному звіру й людині
В цих горах на Україні.
Заради матері-Вітчизни поет не шкодував свого життя, приніс себе у жертву за неї.
Немає серця – лиш осердя осталось в грудях,
Де кубло звив ненаситець.
Серце ж – ствердло.
А серце – мертве, й сонце – вмерло.
І в вінку терновому чоло.
І не скажи: “Нещасна доле!”
Той, хто загріб тебе, зборов – не зжадиться.
Він добре знає, і що то мова, й що Чорнобиль
Й що вільним стати може обрій,
Лише умочений у кров.
Збірка “Князь роси” – це образне мислення поета строєм нашого народу, усім образним комплексом народної культури з її народнопоетичним ладом пісенного самовираження, з її кольорами, символами. Журавлиний ключ вічності, золота зоря волі України, туга за прожитим, але не каяття звучать у вірші “Знов цвіте червона журавлина…”
Знов цвіте червона журавлина,
І журавка кличе журавля,
А я сина кличу, кличу сина
Кличу сина в золоті поля.
У 1991 збірка “Князь роси” була удостоєна Державної премії ім. Тараса Григоровича Шевченка.
Понад 20 років був ув’язнений і перебував під недоступним спецзамком рукопис книги Тараса Мельничука “Чага”. Визволення його з неволі – це немов дивовижне повернення з майбуття. Тяжко хворий поет побачив її, доторкнувся до її свіжих сторінок. Це був останній дарунок долі, а для нас – це цілющий бальзам для душі.
Пішов поет у вічність, згорів. Та не погас. Мов туго натягнута струна яворової скрипки, мелодійно дзвенить його слово:
У пісні перейду, переквітну у звуки,
Що не встигну дожить. – Пісне, ти доживи,
Дай тополям пташат на вкрайнії руки,
Дай синів Україні в день грядущий, новий,
Хай розмножиться рід мій нескутий у корені,
На літа, на століття, на вічні віки.
Дай синам не забути чиї то підкови
На поріг колиновий їм прибили батьки.
У с. Уторопи Косівського району на горі, далеко від людських осель височіє цегляна новобудова. То хата, яку зводили для Тараса Мельничука, але в якій так і не судилося жити й творити. А поряд згарище старої хати, разом з котрою згоріли численні рукописи поета. Останньою волею Тараса було прохання поховати його на рідному обійсті. І спочиває Князь роси на уторопській горі, у долині видно село, в далі, куди сягне око – синіють лісами і біліють снігами величні хребти Карпат.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)