Сутність теми “кати й жертви” у добутку “Архіпелаг ГУЛАГ”
В останні роки ми одержали можливість познайомитися з багатьма добутками, від яких вольовим рішенням комуністичних ідеологів були насильно відлучені. Нам стали доступні добутки В. Гроссмана, Г. Владимова, В. Набокова, В. Максимова, В. Войновича й багатьох інших письменників. Серед цього потоку імен і блискучих добутків виділяється ім’я А. И. Солженицина, лауреата Нобелівської премії, нині здорового класика нашої літератури
Уже публікація в 60-х роках в “Новому світі” повести А. И. Солженицина “Один день Івана Денисовича” зробила
Іван Денисович – простий росіянин людина, один з багатьох, і в його долі, як у краплі води, відбилася доля багатьох мільйонів таких же жертв нелюдської тоталітарної машини радянської держави. Спочатку Солженицин дав своєї повісті назва “Гу-854″. Такий був табірний номер героя (до речі, табірний номер самого Солженицина “Гу-282″). Уже однією назвою повести Солженицин змушував думку читача рухатися в напрямку, зворотному колективному пафосу знеособлювання
У повісті Солженицина багато трагічних подробиць табірного життя, які самому письменникові знайомі були
Ця повість – не скарга, а спокійне й глибоко зважене зображення трагедії народу. Здоровий розум і внутрішня твердість Івана Денисовича викликають мимовільну повагу й симпатію. Ми почуваємо: на цього роботягу можна покластися й він многому може навчити
Дослідження табірної Теми було продовжено А. И. Солженициним у монументальній праці “Архіпелаг ГУЛАГ”. Письменник працював над цим добутком протягом довгого років, копітко збираючи свідчення очевидців, спогаду, документи, що проливають світло на історію виникнення й функціонування системи репресивних органів у нашій країні. У цій книзі немає ніякого вимислу, вона базується тільки на документах, і в цьому неї сила
Прочитавши “Архіпелаг ГУЛАГ”, не можна залишитися байдужим, не можна продовжувати жити як і раніше, безпомічно розводячи руками й потураючи офіційної неправди, виправдуючи власне боягузтво тим, що, мол, часи такі. Історична повість А. Солженицина – це, насамперед, заклик до нашої совісті. “Архіпелаг ГУЛАГ” – книга великого звільнення духу, пам’ятник всім жертвам, про “чистоту” яким ніяк не доспорят колишні кремлівські вершителі доль
Ні, ніколи не убожіла російська земля праведниками, людьми із загостреною совістю й почуттям людського достоїнства. Солженицин вірить у внутрішню силу російського народу. От його невелике оповідання ” Матренин двір “. Важка, подібна до фатального випробування доля, безпросвітне життя – от про що це оповідання. Але за трагічними обставинами знову встає непохитний характер простій росіянці жінки, сильної духом і непохитної у своєму правдошукацтві
Правда в Солженицина – це, у першу чергу, совість, прагнення будь-що-будь “жити не по неправді”. Сьогодні, коли начебто б прийшла довгоочікувана воля, коли кожний одержав можливість висловлювати власну думку, цей заклик не втратив своєї актуальності
В 1989 році в нашій країні був опублікований цикл добутків “Архіпелаг ГУЛАГ”, аналізуючи який, можна розкрити сутність теми “Кати й жертви”.
Солженицин не приховує своєї ворожості до тих радянським, партійним керівникам, а тим більше до керівників НКВД і прокуратури, які самі стали об’єктом жорстоких репресій в 1937 і 1938 роках. У першому томі “Архіпелагу ГУЛАГ” Солженицин пише: “Якщо докладно розглядати всю історію арештів і процесів 1936-1938 років, то головну відразу випробовуєш не до Сталіна з його підручними, а до гидких-принизливо-бридких підсудних – відраза до щиросердечної низькості їх після колишньої гордості й непримиренності”. Таке ж відношення автора до потоку 1939 року” ми відчуваємо й на сторінках другого тому. Всі ці люди, за твердженням Солженицина, були в роки громадянської війни або колективізації безжалісні до своїх політичних супротивників, і тому вони не заслуговують жалі тепер, коли “система” повернулася й проти них самих
Але я ніяк не можу розділити цих настроїв і висловлень Солженицина.
По-перше, не можна не враховувати того, що серед загиблих в 30-е роки були люди, далеко не однакові по своїх особистих якостях і по ступені відповідальності за злочини попередніх літ
Тут були люди, уже захоплені сталінською системою настільки, що вони, не міркуючи, виконували самі жорстокі накази. Ніяк не можна всіх членів партійного апарата 30-х років зараховувати в злочинці, що одержали по заслугах. Я ніяк не можу підтримати Солженицина, що із глузуванням пропонує писати в пресі замість слів “трагічно загинув у роки культу особистості” слова “комічно загинув”. Кращі російські письменники ніколи не дозволяли собі знущання над мертвими. Мене неприємно здивували слова Солженицина, що “думка про приниження”, яким піддався в Бутирській в’язниці перед розстрілом нарком юстиції Н. Криленко, що прирікав раніше на ці приниження інших людей, якось “заспокоювала” Солженицина під час опису судових процесів, на яких Криленко виступав обвинувачем. Я думаю, що така позиція автора дуже далека від простої людяності, про яку говорить Солженицин наприкінці другого тому. Далі він пише: “З тих пор я зрозумів неправду всіх революцій історії: вони знищують тільки сучасних їм носіїв зла (а не розбираючи, похапцем – і носіїв добра) – саме ж зло, ще збільшеним, беруть собі в спадщину”.
Із цими словами важко погодитися. На мій погляд, необхідно боротися зі злом у кожній людині, із сучасними його носіями й з несправедливими суспільними відносинами. Спотворити й повернути проти людини можна будь-яку ідею або теорію. Здавалося б, наскільки людинолюбне християнська релігія! Але згадаємо хоча б те, що ще в XVI столітті російська православна церква спалювало єретиків живими, не говорячи вже про католицьку на Заході
Звичайно ж, А. Солженицин майстерно намалював жахливі картини злочинів, і з осудом цих злочинів не можна не погодитися. Але я все-таки думаю, що тільки побудова суспільства, де в центрі уваги буде проста людина з його потребами й проблемами, може убезпечити людство від повторення подібних злочинів
(1 votes, average: 5.00 out of 5)