Переказ глави “Сорок днів Кенгира” із книги Солженицина “Архіпелаг ГУЛАГ”

Політичних було вчетверо більше, і вони виступили проти злодіїв єдиним фронтом, примусивши їх до покори. Повстання виявилося добре підготовленим і несподіваним для охорони. Почали блатні, котрих солдати розстріляли. Потім піднялися політичні, і майже весь табір виявився звільнений від конвоїрів і наглядачів. Було кинуте гасло: “Озброюйся, чим можеш, і нападай на війська перший!” Влади йдуть із повсталими на переговори Вони затверджують, що їхньої вимоги по зм’якшенню режиму законні й справедливі

Солженицин зі смутною іронією

передає настрій кенгирцев у той момент! Так, братики, чого нам ще треба? Ми ж перемогли! Один день побушевали, пораділи, покипели – і перемогли! І хоча серед нас качають головами й говорять – обман, обман! – ми віримо. Ми віримо нашому, загалом, непоганому начальству. Ми віримо тому, що так нам легше всього вийти з положення… А що залишається пригнобленим, якщо не вірити? Бути обманутими – і знову вірити. І знову бути обманутими – і знову вірити. І у вівторок 18 травня всі кенгирские лагпункти вийшли на роботу, примирясь зі своїми мерцями”.

До вечора того ж дня наглядачі й солдати спробували замкнути ув’язнених

у бараках, хоча обіцяли залишати бараки відкритими. Однак їх осягла невдача, і зеки знову опанували табором. Заколотники, як пише Солженицин, “уже тричі намагалися відіпхнути від себе й цей заколот, і цю волю

Як звертатися з такими дарунками, вони не знали, і більше боялися їх, чим жадали. Але з неуклонностью морського прибою їх кидало й кидало в цей заколот”. І випало кенгирцам сорок днів вільного життя. Вони навіть змогли організувати якусь подобу самоврядування, налагодити вільне життя. Солженицин особливо підкреслює. “Усі свідчать, що злодії поводилися як люди, але не в їхньому традиційному значенні цього слова, а в нашім. Зустрічно – і політичні, і самі жінки ставилися до них підкреслене дружелюбно, з довірою”. Надії влади, що повсталий табір загрузне в анархії, провалилися – “генерали із прикрістю повинні були укласти, що в зоні немає різанини, немає погрому, немає насильств, табір сам собою не розвалюється, і приводу немає вести війська на виторг”.

Потім гримнула трагічна розв’язка. Сорок днів волі були занадто сильним викликом Гулагу: “Спершу люди були хмільні від перемоги, волі, зустрічей і витівок, – потім вірили слухам, що піднявся рудник, – може, за ним піднімуться Чурбай-Нура, Спасск, весь Степлаг! Там, дивишся, Караганда! Там весь Архіпелаг викинеться й рассипется на чотириста доріг! – але рудник, заклавши руки за спину й голів опустивши, всі так само ходив на одинадцята година заражатися силікозом, і не було йому справи ні до Кенгира, ні навіть до себе” Письменник увесь час дає нам зрозуміти, що повстання приречене на невдачу й що самі укладені це почувають. На світанку 25 червня 1954 р. у табір увірвалися “прославлені танки Т-34”, а за ними автоматники. “Танки давили всіх попадавшихся по дорозі

Танки наїжджали на ганочки бараків, давили там.. Танки притиралися до стін бараків і давили ті, хто виснув там, рятуючись від гусениць”. Убито й поранено було більше семисот чоловік. Життя в Кенгире повернулася на круги свої: “Не преминули створити з недавніх заколотників ударні бригади. Розцвів госпрозрахунок. Працювали ларьки, показувалася кинофильмовая дрянь. Наглядачі й офіцери знову потягнулися в хоздвор – робити що-небудь для будинку: спінінг, скриньку, полагодити замок на дамській сумочці. Заколотні шевці й кравці (литовці й західні українці) шили їм легені обхватние чоботи й обшивали їхніх дружин. І так само веліли зекам на обогатиловке здирати з кабелю свинцевий шар і носити в табір для переливу на дріб – полювати товаришам офіцерам на сагайдаки”. Начебто зекам жити стало навіть краще – тепер через загальне зм’якшення режиму в Гулаге на вікна перестали ставити грат і бараків не замикали. Увели умовно-дострокове звільнення. Але Солженицин не забуває про сотні загиблих кенгирцев, і пам’ятають про їх оставшиеся в живих солагерники. Письменник закінчує оповідання про кенгирском повстання відомим двустишием Роберта Бернса:

Заколот не може скінчитися удачею Коли він переможе – його кличуть інакше.

И додає: “Щораз, коли ви проходите в Москві повз пам’ятник Довгорукому, згадуйте: його відкрили в дні кенгирского заколоту – і так він вийшов як би пам’ятник Кенгиру”. Солженицин же спорудив загиблий свій пам’ятник – главу в “Архіпелазі”, показавши нам, що дух волі може творити чудеса, робити на час загальної натхненності повстанням злодіїв свідомими громадянами суспільства, припиняти ворожнеча між блатними й політичними, українцями, росіянами й литовцями, між віруючими й атеїстами. Хоч на сорок днів кенгирци вирвалися з Гулаговского пекла, вдихнули повітря волі й, напевно, своїм заколотом хоч небагато наблизили наступне звільнення більшості політв’язнів і полегшення режиму змісту для інших


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ глави “Сорок днів Кенгира” із книги Солженицина “Архіпелаг ГУЛАГ”

Categories: Скорочені твори

Links