Типовим представником старшого покоління українського селянства пореформених років виступає Омелько Кайдаш, так майстерно зображений автором у повісті. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини. Тяжка, виснажлива праця упродовж усього життя наклала невитравний відтінок на його зовнішність. “Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш у білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде,
наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною”. Таким постає перед читачами Омелько Кайдаш. Зорові епітети, до яких вдається письменник, змальовуючи портрет Омелька, розкривають не лише зовнішні риси героя, а й його характер. Зі сторінок твору постає виснажена працею людина, яка перетерпіла на своєму віку багато лиха. Про це говорять і “здорові загорілі жилаві руки”, і “густі дрібні зморшки” і “сухорляве бліде лице”. У більшості випадків Кайдаш показаний за роботою. Він добрий стельмах і дбайливий
хазяїн, але всі зароблені гроші пропиває, шукаючи ілюзорного щастя в чаду горілки. Це й призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому сп’яну лізе у вічі усіляка фантастична “чортовщина”. То Омелькові здається, що він загубив очі, то вважаються чорти, що сидять верхи на свинях або виглядають з печі, то якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Ці деталі взяті з народної творчості. Проте, вводячи фантастичні елементи, письменник не порушив реалістичної основи твору. Він майстерно змалював психічний стан Омелька: “Один чорт показував йому на сокиру під лавою й шепотів: “Візьми сокиру та зарубайся!” Другий показував на налигач під полом і говорив: “Піди в клуню та повісся”. Третій підказував: “Піди до ставка та втопись!” Кайдаш, не збагнувши причин, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога з примарною надією вимолити краще життя хоч на тому світі, виконує різні релігійні обряди: ходить до церкви, старанно постить у “святу п’ятницю”, бо, на його думку, хто дотримується цього, “той ніколи не потопатиме у воді”. Та це не рятує Омелька від “наглої смерті”: він тоне в Росі,, біля млина. “І п’ятниці нічого не помогли, – з іронією говорить старший син Омелька Кар-по. – Варто було мучити себе цілий вік”, Кайдаш майже не втручається в родинні сварки і дивиться на них, як на якесь стихійне і неминуче лихо. Спочатку він іще намагається утримати синів у покорі, але після того, як Карпо кидається на нього з кулаками, переконується у своєму безсиллі. Отже, не користується Омелько авторитетом ні в дітей, ні в дружини, яка перебрала на себе обов’язки “голови сім’ї”. Чому так сталося? Добрий господар, чудовий майстер, непогана людина – Омелько перетворився на посміховисько? Справа в тому, що, незважаючи на свою богомольгіість, він систематично порушує етичні норми – пиячить, а це не може не викликати огиду. Що ж стало причиною такої його поведінки? Чому Омелько дедалі частіше “став заглядати у чарку”? Трагедія сім’ї для Кайдаша була “лише частиною того важкого обов’язкового відбудку, яким для нього було все обмежене турботою біля клаптика поля, суворе й одноманітне трудове життя”.
