Становлення Зощенко в літературі
Під пером Зощенко всі сумні сторони життя замість очікуваного смутку або страху викликають сміх. Сам автор затверджував, що в його оповіданнях “немає ні краплі вигадки. Тут усе – щира правда”. Проте, незважаючи на голосний успіх у читачів, творчість цього письменника виявилося несумісним з установками соцреализма. Сумно відомі постанови ЦК ВКП(б) кінця сорокових років поряд з іншими письменниками, журналістами, композиторами обвинувачували Зощенко в безідейності й пропаганді міщанської буржуазної ідеології
Лист Михайла Михайловича
Командир батальйону, начальник пошти й телеграфу, прикордонник, полковий ад’ютант,
На його очах революція намагалася вилікувати військові рани країни й реалізувати високі мрії. А “бедний” людина в цей час був змушений (замість творчої праці в ім’я втілення цієї мрії) витрачати сили й час на боротьбу із дрібними побутовими безладдями. Більше того: він настільки зайнятий цим, що навіть не може сам скинути із себе важкий вантаж минулого. Відкрити “бедному” людині ока, допомогти йому – у цьому письменник бачив своє завдання. Дуже важливо, що, крім глибокого знання життя свого героя, письменник майстерно володіє його мовою. По складах читаючи ці оповідання, що починає читач зовсім упевнений, що автор – свій. І місце, де розвертаються події, так знайомі й звичні (лазня, трамвай, кухня коммуналки, пошта, лікарня). І сама Історія (бійка в комунальній квартирі через “їжачка” (“Нервові люди”), лазневі проблеми з паперовими номерками (“Лазня”), які голій людині діти “прямо сказати – нікуди”, треснутий на поминках склянка в однойменному оповіданні й чайй, що “шваброю пахне”) теж близька аудиторії
Що стосується простого, часом навіть примітивної мови його добутків, те от як писав про це в 1929 році сам сатирик: Звичайно думають, що я спотворюю “прекрасну російську мову”, що я заради сміху беру слова не в тім значенні, яке їм відпущено життям, що я нарочито пишу ламаною мовою для того, щоб посмешить почтеннейшую публіку. Це невірно. Я майже нічого не спотворюю. Я пишу на тій мові, на якому зараз говорить і думає вулиця. Я зробив це не заради курйозів і не для того, щоб точніше копіювати наше життя. Я зробив це для того, щоб заповнити хоча б тимчасово той колосальний розрив, що відбувся між літературою й вулицею”. Оповідання Михайла Зощенко витримані в дусі мови й характеру того героя, від імені якого ведеться оповідання. Такий прийом допомагає природно проникнути у внутрішній мир героя, показати суть його натури
И ще одна істотна обставина, що вплинула на успіх сатири Зощенко. Цей письменник виглядав дуже веселим і ніколи що не сумує людиною. Ніякі проблеми не могли зробити його героя песимістом. Всі йому дарма. І те, що одна гражданочка за допомогою тістечок перед всією театральною публікою його знеславила (“Аристократка”). І те, що “через кризу” довелося йому з “молоденькою дружиною”, дитем і тещею у ванній кімнаті проживати. І те, що в компанії божевільних психів довелося їхати в одній купі. І знову нічого! Незважаючи на такі от постійні, численні й найчастіше несподівані проблеми, написано бадьоро. Цей сміх скрашував читачам важке життя й давав надію, що все буде добре. Але сам Зощенко був послідовником гоголівського напрямку влитературе.
Він уважав, що над його оповіданнями треба не сміятися, а плакати. За гаданою простотою оповідання, його жартами й курйозами завжди коштує серйозна проблема. Їх у письменника завжди було багато. Зощенко гостро почував найбільш важливі питання часу. Так, його численні оповідання про житлову кризу (“Нервові люди”, “Ковпак” і інші) з’явилися саме в потрібний момент. Це ж можна сказати й про підняті їм темах бюрократизму, хабарництва, ліквідації неграмотності… Словом, практично про усім, із чим люди зіштовхувалися в повсякденному побуті
Зі словом “побут” міцно зв’язаний поняття “обиватель”. Існує думка, що зощенковская сатира висміювала обивателя. Що письменник створював непривабливі образи обивателів, щоб допомогти революції. Насправді ж Зощенко висміював не самої людини, а обивательські риси в ньому. Своїми оповіданнями сатирик призивав не боротися із цими людьми, а допомагати їм позбутися від недоліків. А ще полегшити їхні побутові проблеми й турботи, для чого строго запитувати з тих, чиє байдужість і зловживання владою підривають віру людей у світле Майбутнє. Ще однією дивною особливістю володіють всі Твори Зощенко: по них можна вивчати історію нашої країни. Тонко почуваючи час, письменник зумів зафіксувати не просто проблеми, що хвилюють сучасників, але й сам дух епохи. Цим, мабуть, пояснюється й складність перекладу його оповідань на інші мови. Читач-іноземець настільки не готов до сприйняття описаного Зощенко побуту, що часто оцінює його як жанр якоїсь соціальної фантастики
Справді, як пояснити незнайомому з російськими реаліями людині суть, скажемо, оповідання “Історія хвороби”? Тільки співвітчизник, не понаслишке знаючий про ці проблеми, у стані зрозуміти, як у прийомному спокої може висіти вивіска “Видача трупів від 3-х до 4-х”. Або осягнути фразу медсестри “Дарма що хворий, а теж зауважує всякі тонкості. Напевно, говорить, ви не видужаєте, що в усі ніс суєті”. Або узяти до тями тираду самого лекпома (“Я, говорить, перший раз бачу такого вибагливого хворого. І то йому, нахабі, не подобається, і це йому недобре… Ні, я більше люблю, коли до нас хворі надходять у несвідомому стані. Принаймні тоді їм усе по смаку, усім вони задоволені й не вступають із нами в наукові сперечання”).
Їдкий гротеск цього добутку підкреслює незгідність існуючого положення: приниження людського достоїнства стає звичайним у стінах самої гуманної, лікувальної установи! І слова, і дії, і відношення до хворих – усе тут ущемляє людське достоїнство. І робиться це механічно, бездумно – просто тому що так заведено, це в порядку речей, так звикли: “Знаючи мій характер, вони вже не стали сперечатися із мною й намагалися у всьому підтакувати. Тільки після купанья вони дали мені величезне, не по моєму росту, білизна. Я думав, що вони навмисно від злості підкинули мені такий комплект не по мірці, але потім я побачив, що в них це – нормальне явище
У них маленькі хворі, як правило, були в більших сорочках, а більші – у маленькі. І навіть мій комплект виявився краще, ніж інші. На моїй сорочці лікарняне клеймо стояло на рукаві й не псувало загального виду, а на інші хворі клейма стояли в кого на спині, а в кого на груди, і це морально принижувало людське достоїнство”. Найчастіше сатиричні добутки цього письменника будуються як прості й невигадливі оповідання героя про той або інший епізод з життя. Оповідання схоже на нарис, репортаж, у якому автор нічого не придумав, а просто, помітивши той або інший епізод, педантично повідав про нього зі старанністю уважного й іронічного журналіста. От чому оповідання Зощенко на відміну від остросюжетних новел О’генри або Аркадія Аверченко будуються не на несподіваному повороті подій, а на розкритті непередбачених сторін характеру
Михайло Зощенко залишив найбагатшу літературну спадщину. При його житті вийшло більше 130 книг. Це більше тисячі оповідань, фейлетонів, повісті, п’єси, сценарії…Але, крім своїх книг, Зощенко залишив після себе й більше велике “спадщина”, заклавши (поряд зі своїми сучасниками – Михайлом Булгаковим, Аркадієм Буховим, Аркадієм Аверченко, Михайлом Кольцовим і багатьма іншими) основи жанру російського сатиричного оповідання. І широкий розвиток цього напрямку підтверджують і наші дні. Так, “Зощенковский герой” знайшов безсумнівне продовження в образі оповідача – “люмпен-інтелігента” в “Москве-Петушках” Венедикта Ерофеева, у прозі Юза Алешковского, Е. Попова, В. Пьецуха. У всіх названих письменників у структурі оповідача зіштовхуються риси “інтелігента” і “роботяги”, мова культурного шару й простолюду
(1 votes, average: 5.00 out of 5)