Сповідальна лірика Марини Цвєтаєвої МАРИНА ЦВЄТАЄВА
ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
МАРИНА ЦВЄТАЄВА
Сповідальна лірика Марини Цвєтаєвої
Мої вірші – щоденник.
М. Цвєтаєва
Видатна російська поетеса Марина Цвєтаєва якось сказала: “Я не вірю віршам, що – ллються. Рвуться – так!”. І доводила це протягом всього життя власними, що рвуться із серця, рядками. Це були дивовижно живі вірші про пережите, не просто про вистраждане – про те, що потрясло. І в них завжди був і є подих. У буквальному значенні: чути, як людина дихає. Всі вірші Цвєтаєвої мають джерело, ім’я якого –
Если душа родилась крылатой –
Что ей хоромы – и что ей хаты!
Навіть у найперших, наївних, але вже талановитих віршах виявилася краща риса Цвєтаєвої як поета – тотожність між особистістю, життям і словом. От чому ми говоримо, що вся поезія її – сповідь! Перша книга – щоденник дуже спостережливої й обдарованої дитини: нічого не вигадано, нічого не прикрашено – усе прожито самою:
Ах, этот мир и счастье быть на свете
Еще невзрослый передаст ли стих?
У перших книжках уже є гранична щирість, яскраво виражена індивідуальність, навіть нота трагізму серед наївних і світлих
Ты дал мне детство лучше сказки
И дай мне смерть в семнадцать лет…
На такі “дитячі вірші” відгукнулися дійсні майстри. М. Волошин писав, що ці вірші “потрібно читати підряд, як щоденник, і тоді кожний рядок буде зрозумілий і доречний”. Про інтимність, сповідальність віршів Марини Цвєтаєвої писав у тому ж 1910 році і В. Брюсов: “Коли читаєш її книги, часом стає ніяково, немов заглянув нескромно крізь напівзачинене вікно в чужу квартиру… З’являються вже не поетичні створіння, але просто сторінки чужого щоденника”.
От цей щоденник.
Перші вірші – це звертання до матері, розмова із сестрою Асею, із подругами, освідчення в коханні, поклоніння Наполеону, міркування про смерть, любов, життя. Це усе, чим сповнена дівчинка на початку життя, у світлих надіях, у романтичних мріях:
Храни, Господь, твой голос звонкий
И мудрый ум в 16 лет!
Свого коханого і чоловіка Марина Цвєтаєва звала у віршах “царевичем”, “чарівником”, і сила її любові не була таємницею для читача. Цвєтаєва не могла любити, не захоплюючись, не вклоняючись:
В его лице я рыцарству верна.
Всем вам, кто жил и умирал без страху, –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы – и идут на плаху.
Дочка Цвєтаєвої Аля стала для матері гордістю, чеканням чогось неабиякого:
Все будет тебе покорно,
И все при тебе – стихи.
Ты будешь, как я – бесспорно –
И лучше писать стихи…
Аріадна Ефрон і насправді народилася напрочуд талановитою людиною і змогла б реалізувати свої неабиякі здібності, якби не важка її доля – сталінські табори, поселення.
Далека від політики, Марина Цвєтаєва у своїй “щоденниковій” поезії показала і відношення до революції, стала навіть пророчицею:
Свершается страшная спевка, –
Обедня еще впереди!
Свобода! – Гулящая девка
На шалой солдатской груди!
Вірші, написані в 1917-1920 роках, ввійшли в збірку “Лебединий стан”. Виявилося, що не тільки про почуття інтимні може писати Цвєтаєва: церковна Росія, Москва, юнкера, яких вбили в Нижньому, Корнілов, білогвардійці (“білі зірки”, “білі праведники”) – от образи цієї збірки. Душа поета може вмістити і це, вона живе і цим теж, а отже, пише про це. Революція і громадянська війна з болем пройшли крізь серце Цвєтаєвої, і прийшло розуміння, як прозріння: боляче усім – і білим, і червоним!
Белый был – красным стал:
Кровь обагрила.
Красным был – белым стал:
Смерть победила.
А коли старе, звичне і зрозуміле життя було вже зруйновано і Цвєтаєва залишилася з дочкою одна, без всякої підтримки, і повинна була виживати, вірші її особливо стали схожі на сторінки щоденника. Вона починає один вірш словами: “Ти хочеш знати, як дні проходять?”. І вірші розповідають про ці дні – “Горище – палац мій”, “Високо моє віконце”, “Алі”, “Сиджу без світла і без хліба…”, “Про скромний мій притулок!”.
І саме страшне – смерть від голоду дворічної дочки Ірини – теж у віршах. Це сповідь матері, що не змогла врятувати двох дочок і врятувала одну:
Две руки – ласкать, разглаживать
Нежные головки пышные.
Две руки – и вот одна из них
За ночь оказалась лишняя.
З віршів М. Цвєтаєвої можна безпомилково скласти її біографію.
І від’їзд із Росії в 1922 році, і гіркі роки еміграції, і настільки ж гірке повернення (дочка, чоловік, сестра заарештовані, зустрічі з ними вже не буде ніколи). І, звичайно, у щоденнику: “Мені – совісно, що я ще жива”, – у записці сину: “Прости мене, але далі було б гірше”, – і у віршах:
Пора гасить фонарь
Наддверный…
Так закінчується “щоденник” Цвєтаєвої, її повість про себе – її вірші. Вона знала, у чому її біда – у тому, що для неї “немає жодної сторонньої речі, усе – у серці і долі”.
Вона так щедро витрачала себе, але від цього ставала тільки багатшою – як джерело: чим більше черпаєш із нього, тим більше воно наповнюється. Цвєтаєва знайшла точну і мудру формулу: “Рівність дарунку душі і слова – от поет”. Її власний талант цілком відповідав цій формулі. “Живу, споглядаючи своє життя, все життя – у мене немає віку і немає обличчя. Може, я – саме життя”. Цвєтаєва права, ставлячи знак рівності між собою, поетом і життям. Вся сила таланту пішла в неї на те, щоб висловити цю повноту життя.
У поезії видно всю людину. Вона уся просвічується наскрізь. Не можна приховати ані хвилювання, ані пустоту, ані непристойність, ані байдужість. Марина Цвєтаєва писала усе без утаювання, молитовно, щиро. Її слово – це її жест, голос, думка, реальність і сон, серцебиття. Але навіть усього цього недостатньо для характеристики її манери, стилю, особистості. Скоріше так: Цвєтаєва вимовляє монолог довжиною в ліричний том, довжиною в ціле життя. Лірика, епос, драма, стаття, переклад, лист – усе це, разом узяте, щоденник жадібної до життя, чуйної, зворушливої, гордої душі.
Пляшущим шагом прошла по земле! –
Неба дочь!
С полным передником роз! –
Ни ростка не нарушила!
Нежной рукой отведя нецелованный крест,
В щедрое небо рванусь за последним приветом.
Прорезь зари – и ответной улыбки прорез…
Я и в предсмертной иконе останусь
Поэтом!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)